Ще б пак: площа давнього міста набагато перевищує площу сучасного села. Навіть легенда про те, як троє в’язнів намагалися утекти з василевського замку, змайструвавши дерев’яні крила і кинувшись з стін твердині, все ще живе в народній пам’яті.
І про церкви перекази збереглися: начебто найбільший храм стояв в посаді, в теперішньому урочищі Глинище на мисі Хом, і мав понад 30 метрів у висоту. З його бані можна було за сприятливої погоди побачити навіть Городенку. А це не менш як 30 кілометрів! Тому ще один варіант легенди про трьох втікачів на дерев’яних крилах каже, що були то майстри-зодчі, що прибули аж з Візантії звести такий велетенський диво-храм — і яких не хотіли відпускати з міста, щоб, бува, не повторили свій шедевр у сусідів. Найдивніший варіант переказу чомусь пов’язує будівництво святині з відвідинами Василева австрійською імператрицею Марією-Терезією, яка начебто хотіла звести велетенську церкву на подив всьому світу, а коли майстри погодилися виконати її бажання, перелякалася, що вони зможуть звести в іншій державі ще вищий храм — і наказала слугам прибрати риштування від новозведеної церкви. За легендою, один з майстрів долетів до сусідньої гори, інший — до Городища, а третій впав під церквою (схоже переповідають про замок у Бучачі). Та наймоторошніша легенда розказує про те, як в стіні храму майстер-будівничий, захльобуючись сльозами, замурував свою дружину — начебто інакше йому не вдавалося закінчити свою роботу.
Поруч з святинею був, природно, цвинтар. Про те, що легенда має під собою тверду основу з фактів, зараз нагадують велетенські кам’яні хрести, що видніються на верхівці глиняного мису над рікою. На багатьох хрестах все ще помітні кириличні написи. Інші сільські топоніми — Городище, Торговиця, Монастирище, Мури — теж наводять на роздуми про неперервність пам’яті. А патріотично налаштовані селяни навіть впевнені, що саме ченці з Василева, який спустошила татарська орда, переселилися з Дністра на Прут — і заснували Чернівці…
А земля села щедро підгодовує легенди, час від часу даруючи мешканцям уламки старовинних речей, кам’яні саркофаги, а у 1821 р. навіть скарб з 20 срібних, скляних та мідних прикрас ХІІ ст. Хай прикраси й не золоті, та для вчених вони на вагу золота: ось які підвіски-бубонці та скроневі кільця носили давні буковинці, ось якими нашивними бляшками прикрашали свої шати. На Городищі вдалося віднайти бронзову булаву з шипами. Хто знає, може, колись вона належала місцевому князю? А ще майже кожен місцевий житель натикався у землі на кістяки: багатотисячне місто мало великі цвинтарі. Особливо багато таких знахідок буває після сильних злив.
Храм, що без слів свідчив про високий статус літописного міста, простояв недовго: татаро-монголи були першими його руйнівниками, а в другій половині XVII ст. їхню чорну справу продовжили турецькі яничари. (До речі, про османців ходить в селі ще один переказ: начебто поблизу села турки звели фортецю, з якої до села вів підземний хід). Та остаточно розібрали храм самі мешканці Василева, коли у XVIII ст. перетягнули волами до нової церкви древній престол, а рештки стін продали на будматеріали мешканцям села Добринівці. Уявити собі, як виглядала святиня в ХІІ ст., можна за реконструкцією історика видатного дослідника Григорія Лонгіна: храм був подібний до старовинного князівського собору св. Пантелеймона в Галичу (зараз село Шевченкове Галицького району).
В 1992 р. в урочищі Замчище було встановлено пам’ятний камінь та хрест — на честь 600-річчя першої писемної згадки про Буковину. Зі збережених пам’яток відзначимо хрестовокупольну церкву Різдва Богорордиці, яка датується 1835 роком.
За легендою, жителі міста над Дністром славилися своєю веселою вдачею, тому й назвали своє місто Веселівом. Пізніше начебто назва трансформувалася у Василів. Хоча мало веселого в усвідомленні того, як Час змінює долі міст і сіл. А у Василеві це відчувається особливо гостро.
