Пазик нікуди не поспішав: 32 км від Коломиї він за графіком мав подолати за 1 годину 20 хвилин, тому котився через Стопчатів, Мишин і Яблунів спокійним залізним колобком. За вікном пронеслася дерев'яна недобудована капличка з непропорційно великою банею. Хлопець-старшокласник сказав своєму ровеснику:

- Вже майже закінчили. Лишилося поставити блєху і чимось стіни оббити - та й все.

Це вже на рівні рефлексів: є дерево - мусить бути блЄха.

Коли почалися гори, закінчився асфальт - і з'явилася накатана у льоді колія на вузькій дорозі. Космач вже був навколо, тягнувся присілками не перший кілометр, караван автівок з Космача в світи тішив - буде як вибратися автостопом, жвавий рух.

Пазик чемно пропускав всі зустрічні машини - куди поспішати? Допропускався. На вже не дитячому гірському серпантині лисі колеса зісковзнули з колії, бусик понесло вниз, всіх пасажирів терміново виставили на сніг - і почалася боротьба зі стихією. Боровся пазик з грацією, вже відомою людській мудрості під назвою "корова на льоду". Чоловіки-пасажири пішли підштовхувати автобус іззаду, жінки тим часом зупиняли весь транспорт з Космача - колія одна на двох, чекайте, поки не викараскається з ковзанки наш ПАЗ. Тут і розкрилася енігма каравану: в Космачі по понеділках базар, всі ці автівки поверталися з нього. Поки доберемося, все скінчиться. Мегатонні матюки водія нещасного ПАЗу чути було на всі гори. Та ініціація Космачем закінчилася вдало: до греко-католицької церкви у сяйві бляшаних зайчиків автобус прибув лише з 10-хвилинним запізненням. 

І тут розкрилася ще одна космацька тайна. Космач з своїма 32 присілками - НАЙБІЛЬШЕ за площею село Європи - 84 кв.км. А піти раптовому туристу особливо і нікуди - якщо не брати до уваги гори. Центр оббігається за кілька хвилин, а далі що? Є ще третя церква (теж умовно-дерев'яна), на присілку Грушки (чи якось так), неподалік від місця, де ПАЗ виконував потрійний тулуп на льоді - туди йти пішки довго, крученим серпантином у гори. Гуцули індивідуалісти, хати ставлять від сусідів подалі, особистий простір цінують. Хати часто дерев'яні, є й гарні, але на початку березня під ногами або лід, або багно. Невдалий час. 

Коротше, не треба придумувати собі в голові власних Космачів - і розчарувань буде менше. 

Космач відомий з 1412 р., хоча патлато-косматий першопоселенець, начебто втікач від пана зі Снятина, вибрав цю гірську місцевість, де три гірські річечки збігали до купи, для себе значно раніше (можливо, у ХІІІ ст.). Син втікача Івана Косматого був теж Іван, але вже Космачук. А далі лишився лише Космач.

До Космачука і Косматого приєднався ще один біглянин, молдаванин Діорді з дружиною Єленою і дочкою Ганною. Оселився на горі Мончіль. Так і закрутилося поселення. Якщо вірити легендам на слово, виходить, Космач - наша приватна Австралія: там теж переважна більшість білого населення з криміналістів. Альтернативно-легендарна версія більш романтична і приписує заснування Космача не кріпакам, яких розшукували пани, а італійським купцям (О!), які серед диких гір на півдорозі до Києва звели хатинку для нічлігу. Якось в тій хатинці зазимували Джульєтта і Нікос (Ніколс за іншим варіантом), до літа вже були Джульєтта, Нікос і двійко малят: Акра і Грегіт (це так гори над Космачем називають. Є ще гора Лисина. Це, напевно, була третя, хвора на алопецію дитина Джульєтти і Нікоса). Ще кілька італійських родин приєднались до італо-гуцулів - і з'явилося село Завоєли - бо територію його люди, бач, у ліса завойовували. Може, саме в цих гіпотетично-італійських коріннях слід шукати розгадку так званому "гуцульському часу", котрий аж на ТРИ години відрізняється від київського - і обганяє навіть римський.

Космач у ХІХ ст. - піонер у видобутку карпатського озокериту, піонер серед гуцульських "Просвіт". Тут жили й польські колоністи, мали собі костел. Вже нема. 

В селі є пам'ятники Тарасу Шевченку і - це зрозуміло - Олексі Довбушу. За переказами, Довбуш давав гроші на побудову місцевої Параскевської церкви (датується то 1753, то 1773, то 1780 рр., спалена в радянські роки) в типово-гуцульському стилі. Та її видно на старій картинці у галереї. Ім'я Олекса до цього часу дуже популярно серед місцевих чоловіків.

Якби боги й справді існували і хотіли б виливати свою ласку на голови всіх цих Олекс, в них нічого б не вийшло. Як конспірологи вдягають на голови капелюшки з фольги, захищаючи залишки мозку від інопланетного опромінювання, так космацькі церкви захищають свої верхи і дахи світловідбиваючою бляхою. Ніяка благодать не проб'ється через залізний панцир, сонячним зайчиком відскочить від церкви у гарну погоду, стікатиме сльозами крапель у дощі. Вихід в небо забарикадований, зв'язок з Карпатами навколо у архітектурі перервався. Що старіша Петропавлівська (1900), що нова греко-католицька Троїцька церкви - потворні чеканні монстри во славу донецьких металургійних комбінатів. Дерево програло. Космач - ще одне село без усвідомлення краси. Таких багато. 

Але була, була колись незвична сторінка у біографії села - зі столичним лиском. В 1944 р. в Космачі, де стояло чимало сотень УПА, було проголошено Космацьку незалежну республіку. Проіснувало утворення недовго, але ще десятиліття по тому радянська влада продовжувала вважати Космач "бандерівським кублом". Якийсь час у селі переховувався Роман Шухевич.

Патріарх Володимир УПЦ КП - це колишній космацький священик Василь Романюк. Цікаво, чи він одобрив би таке скапарення бляхою Петропавлівської церкви, де сам свого часу служив.

Багато космаччан після війни роз'їхалося по світу - США, Канада, Венесуела, Бразилія, Велика Британія, Франція, Німеччина, Австралія.

В селі бували відомий український художник Олекса Новаківський і письменниця Ірина Вільде. В 1992 р. в Космачі відбувся Перший міжнародний з'їзд писанкарів. А ще до цього часу молоді тут на весіллі їдуть верхи. І дружки теж верхи. Цей звичай зараз живий лише у Космачі і Мишині. Хай живе - гарно ж.