9 травня 2004 року. Блека і старенькі жигулі позують біля руїн маріямпільського замку.

Палац в Маріямполі в 1920 році.

	Присвячується виставці, яка проходила у львівській Галереї Мистецтв весною-влітку 2004 року.

Карта

Що подивитись неподалік: Устя Зелене, Галич, Монастириська.

Трошки передісторії. Мій день народження у 2004 році супроводжувався походом визначних діячів на ниві відродження вітчизняної культури в особах Ку, Ігоря Хоми, Міка, його знаменитої щуки і мене на вищезгадану виставку. Трошки поохавши над стендами з світлинами Ігоря, ми перейшли в наступний зал, і там мене неначе блискавкою всмажило. Все, що я бачила до того моменту, було мені знайоме. Те, що я побачила в той момент, було знайоме лише з досить великої статті в "Експресі" за один з осінніх випусків 2001 року (така от в мене пам'ять). Маріямпіль. Так там ще аж СТІЛЬКИ є?!?!?? Культурний шок. Шило в попі заводиться і перетворюється на пропелер. Я там буду.

І я там була вже за менш як 2 тижні. Улюблена траса - через Чортків, Бучач, Монастириську і Криницю привела спочатку до Устя Зеленого, а потім, страшними об'їздними польовими дорогами - до колишнього бастіону Станіслава Яблоновського (ще про нього читаємо тут).
Почтемо, як годиться, з назви села. У книзі В. "Капітана" Стецюка "Культурні грона Дністра"читаємо наступне:
Під час одного наїзду татар якийсь польський воєвода (каетан) тікав від них на свому коні-румакові. Він переплив Дністер, але кінь ніяк не міг вскочити на стрімкий берег. Воєвода вигукнув: "Єзус-Марія!" - і кінь виніс його на берег. На подяку богові воєвода заснував на обох берегах міста Єзупіль і Маринопіль (Маріампіль).

На сайті ж в В. "Капітана" Стецюка знайдено дані етнографічного загону з Маріямполя:
Згідно переказів, які збереглися, є два пояснення назви села Маринопіль. За одним, на території села ще до його заселення відбувалася кривава битва з татаро-монголами. В цій битві ворожі полчища були розгромлені. Всі сподівання ворогів були марними. Вороги не змогли закабалити місцеве населення. Тому поле було назване Марним полем. Пізніше це поле заселили люди і дали назву селу Маринопіль. Друга назва зв'язана із загарбанням Галичини Польщею. Дану територію почали заселяти поляки і євреї. Вони, за переказами, дали назву Marijmpol mjasto (очевидно, Mariampol miasto), що означає "Місто святої Марії". Більш вірогідною є друга назва.

Гарна легенда, гарні й карти-кілометровки, які обіцяли нам аж два пароми до Єзуполя з цього боку Дністра. Вгадайте, скільки ії функціонує у дійсності? Хм, а звідки ви знали, що жоден? Ах, ну так, ви теж живете в Україні... В Єзуполі я побуваю пізніше, а поки намагалася побачити його за високими кручами над Дністром - щоб від захвату стрибати: бо острів, бо річка, бо пагорби навкруг, бо пасторальний кінь на прив'язі у кремезних дерев. Супер! Ще один вузлик на пам'ять: альтанка над джерельцем десь посередині високого берега. Дорога, що нагадує спуск до бакотського монастиря, але під ногами - жовта глина. Зграя гусей на тому боці, біля озера. Зозуля, яка не звмовкала весь час нашої обідньої перерви. Фотосесія, результати якої наступного дня принесуть лише розчарування: камера, тим більш така дешева, не передасть краси цього куточка Прикарпаття.

Ще до випадку з купанням богобоязненого коня ця місцевість носила назву Боговид, і це певним чином пов’язувалось з язичництвом. А після поганців прийшли християни - і Маріямпіль і тут не пас задніх. Поселення прославилось своєю чудотворною іконою, відомою з другої половини XVII ст. Якраз у той час коронний гетьман Станіслав Яблоновський гербу Прус ІІІ возив цей образ з собою у походи. З ним він побував у Волощині, на Буковині, під Кам’янцем-Подільським (!). Та найбільше прославилась ікона богородиці під Віднем у 1683 р. З цього часу її почали називати Переможницею. Саме для неї Яблоновський вирішив збудувати костел на березі Дністра і заснувати поселення Маріамполь (тобто «місто Марії») - ось вам ще одна легенда про походження і міста, і назви, на цей раз від релігійних діячів. Сталося це у 1691 р. (гм. - Блека). Відтоді почались великі прощі до цього місця. У 1737 р. образ було визнано чудотворним. Він був прикрашений срібними шатами. В першій половині ХХ ст. образ готували до коронації, але військові події завадили це зробити. До 1945 р. ікона перебувала у селі, але пізніше місцеві католики забрали її з собою до Польщі. 10 вересня 1989 р. вона була коронована Папою Римським у Польщі. Ось так.
Легенду про назву (ту, що з конем... До речі, ось тут, на світлині поруч, не той кінь пасеться?) я пам'ятала, а от про замок відомостей ані в Лесика, ані в Мацюка не знайшла.

Замок, збудований боярином-каетаном, зруйнували татари - звична історія. На його місці польський шляхтич Станіслав Яблоновський у 1691 році збудував новий фортпост. Яблоновський також насадив алею, яка збереглася дотепер. Надзвичайно мальовничо, не дивуйтесь на сусідство з колонією для злочинців, в ній тиша та безлюддя, а пройтися поміж старовинними деревами - краще, аніж випити пляшку валеріянки. Квітів у алеї - безліч. Сміття трохи менше. Там зараз - меморіал з пам'ятником загиблим у Другу Світову. Так як я була в селі саме в День Перемоги, з церкви поблизу виправного костелу і повз баранів (див. фото) якраз йшов туди хресний хід (знову ж таки - див. фото).
А пропос цих агнців божих. Мені вперше довелося побачити їх так близько, я відразу полізла брататися з вожаком через загорожу. Чула, що вони здатні запам'ятовувати до 50 людських облич. Сподіваюсь, ліміт на обличчя вичерпався саме на мені, а то потім з тих хресним ходом в баранячих головах міг створитися такий кавардак! За вожаком ВІДРАЗУ до паркану підбігли інші вівці, як великі, так і овеча дітлашня, тикалися мені в долоньку мокрими чорними носами та намагалися облизати пальці. Потім довго філософські споглядали в об'єктив - і проводжали нас поглядами. Ким ми є для них?:)
З 1742 по 1785 рр. у Маринополі існував монастир капуцинів. В 1746 році Яблововський збудував в Маріямполі заклад сестер святого Вінцента, де діяли школа та шпиталь. Зараз тут знаходиться дитячий будинок. (Це дані етнографічної групи, хоча жіночки біля церкви називали заклад колонією. Судячи з сторожових веж та високих парканів, дитбудинок тут для дуже цікавих та активних діточок). Наскільки мені відомо, громада намагається відвоювати у колонії територію. Недалеко від Маріямполя розташований хутір Вовчків. Там ще донедавна стояв пам'ятник, поставлений на честь скасування панщини в Австро-Угорщині в 1848 році.

Монастир та церкву ви неодмінно побачити: вони в самому центрі села, там пустий, нічим не забудований простір перед ними, стадіон для гусей. Церкву по черзі використовують дві парафії: греко-католицька та православна. Алея Яблоновського - далі, за монастирськими стінами, повз сторожову вежу, свіжою (на травень 2004) асфальтовою доріжкою. Я спочатку вирішила, що замок мусить бути десь поруч з кляштором - і обійшла його по периметру. Не звертайте уваги на висоту стін з парадного входу, протилежний бік лежить в руїнах.

Маріямпільці всю цю місцевість зовуть "замком", але залишки саме оборонних споруд знаходяться в іншому місці. Проїжджаєте повз сільську лікарню - а там самі побачите все, що залишилося від фортеці. Залишилося небагато, щоправда, але я раділа і тому. Такі відкриття все цінніше для мене.
В приміщеннях добре збереглися склепіння. Поруч зі спорудою з масивними воротами простежуються залишки рову.
Обов'язково підійдіть до берега Дністра. І останнє. Чому ви шукали інформацію про село, але ніц не знайшли. А тому, що до 15 грудня 2003 року село носило назву Маринопіль. :)

	До авторитетного джерела

Роман Афтаназі в своїй багатотомній праці відмічає, що Станіслав Яблоновський звів цілий ряд міст і фортець на теперешній українських теренах і колишньому кордоні з Диким Полем. Пізніше Маріампіль відійшов до його сина Яна Станіслава (1669-1731), а вже від нього - до його сина, брацлавського воєводи Яна Каетана (1699-1764). Саме Ян Каетан Потоцький зафундував в Маріамполі капуцинський кляштор - і він же, єдиний з усіх Янів Потоцьких, в містечко не наїжджав час від часу, а мешкав тут постійно. В костелі капуцинського монастиря його й поховали.

Перша дружина Яна Каетана, Тереза з Вєльгорьских (померла в 1749 р.), також фундувала в Маріямполі заклад отців Милосердя св. Вінцента (а Паоло). Нащадків у Яна Каетана не було, тому Маріямпіль дістається його брату Дмитру (помер в 1788 р.). Останнім власником маєтку з цього роду був князь Кароль Яблоновський (1807-1885). Близько 1880 р. містечко придбав Франтішек Торосєвич і передав Маріампіль своїй дочці Марії (в 1898 р. вона одружилася з бароном Марьяном Блажовським гербу Сас, 1858 р. н., власником Новосілки Язловецької). Але і в цих руках поселення пробуло недовго: на початку ХХ ст. барони продали маєток, який пізніше розділили на дрібніші шматки.

За всім цим спостерігав зведений каштеляном Станіславом Яном Яблоновським оборонний замок - укріплений баштами, оточений валами і ровом. Р.Афтаназі пише, що відоме зображення замку з 1730 р., коли він вже був дещо перебудований під палац. Зображення, на жаль, польський історик не наводить. В "Географії Галичини" Евариста Анжея Куропатницького (1786 р.) згадується "чудовий палац" в Маріямполі. Ймовірно, в палаці мешкали лише до початку ХІХ ст. Блажовські жили переважно в язловецькому палаці та в Новосілці.

Збереглося кілька світлин палацу, спаленого під час Першої світової війни. З них зрозуміло, що резиденція Яблоновських була типовим, симетричним в плані palazzo in fortezza, хоча й не вражала розмірами. На початок ХХ ст. замок вже понад століття стояв пустткою, використовувався лише як господарчі приміщення. Побоюючись повної руйнації, Блажовські вкрили його новим дахом. А за кілька років розпочалася Перша світова... Під час пожежі завалилося ліве крило замку, а також стропи інших приміщень фортеці. Та все ще були помітні різьблені декорації першого поверху, виконані в XVIII ст., а в кімнатах ще зберігалися рештки розписів на біблійні і міфологічні теми, геральдичні картуші тощо.

До 1914 р. так-сяк зберігався оточуючий палац парк з старовинними липами, які спиляли війська, які квартирували в війну в Маріямполі.

В міжвоєнний час мури і каземат замку були розібрані до фундаментів.