До неї з усіх пам'яток - найдалі, на колишній кут Кривулі. Минаємо православну Вознесенську церкву, далі через місток, далі трохи плутаємося в вузьких закапелках (загальний напрямок - ліворуч, хороша підказка - кам'яний новенький мур), аж нарешті - дерев'яна (або кам'яна, це з якого боку підходити) огорожа, а за нею - мініатюрна, витончена красуня-церква.

Хоча таких плутаних пояснень вам і не треба: вершечки тризрубної святині помітні в будь-яку пору року. Піди їх не поміть на зеленому тлі з хвої. На них і орієнтуйтеся.

А поки стежка в'ється, скажу про те, яким був старий мурований храм в селі. На місці сучасної Вознесенької святині, зведеної вже в часи незалежності, колись стояла приземкувата церква.  За одними даними, її побудували у 1859 році на місці храму-попередника з 1730 р. За даними ж з книги "Пам'ятки архітектури Подільської губернії" Стефана Таранушенка (Харків, 2013), Троїцька церква взагалі походила з 1521 р. Як вона виглядала, видно в галереї праворуч, внизу.

Михайлівська дерев'яна церква зараз є складовою частиною монастиря (УПЦ МП, хто б сумнівався). Маленького такого монастиря, напевно, - бо поруч інших храмів не помітно. 

Пощастило побачити, як церкву відновлюють. Держава в 2007 р. виділила на реставрацію храму 800 000 гривень. Роботи велися чималі. Працювали на об'єкті майстри з Львівщини. Зникло нарешті бляшане піддашшя, яке по периметру оббігало храм.

Побачити вже відреставровану святиню довелося в серпні 2012 року та в липні 2017 р. Гарна - і бляхи практично немає. Територія доглянута, на огорожі - мозаїка, поруч з церквою - надзвичайно задбане обійстя (плебанія?). 

Правда, за всіми цими мімімішними деталями ховається диявол. Місцевий священик - апологет "русского мира", Україну зневажає, мовою її теж користується неохоче. Довелося поспілкуватися з ним кілька хвилин - залишилося гидке враження. І війна на Сході йому не догодила, і влада в країні не така, і мова не підходить. З часу реставрації на липень 2017 р. пройшло вже десятиліття - і храм, за словами священика, починає замокати, требюа шукати гроші на новий ґонт. Ох, аби шифером чи металочерепицею не перекрили.

Храм зведено в 1769 р. Церква хоча й дерев'яна, а стоїть на кам'яному фундаменті. Храм тризрубний, зруби в плані гранені і однієї висоти. Стіни нави після залому переходять в світловий восьмерик. Заломи мають гонтове покриття. В інтер'єрі всі зруби об'єднані за допомогою великих арок в єдиний простір. Над західною частиною влаштовано гарні різблені хори. Подекуди збереглися орнаментальні розписи, їхнього походження я не знаю. На час реставрації з храму винесли все церковне начиння - ну, воно й зрозуміло. Щезла також і дерев'яна прибудова, через яку заходили до храму.Як на мене, вона загальний вигляд церкви лише псувала.

Дзвіниця не збереглася, тому поруч з церквою стоїть нова, з цегли, з кількома дзвонами. Трохи далі від неї - старий пам'ятний хрест (середина ХІХ ст.). Територія впорядкована і доглянута. Дуже приємна церква.

От уявіть собі, що ви були народжені для великого екрану - і ЛИШЕ для нього. Це ваша доля, ваше життя. Ви звикли до камер і освітлювальних приладів навколо, ви призвичаїлись до режисерського бурчання і натовпів масовки. Ви знаєте, що вас знімають - і без вас кіна не буде.

Уявили?

А тепер скажіть - вам сподобається, якщо вас відзнімуть в одному фільмі, а потім покинуть, забудуть як непотріб, залишать напризволяще?

Саме так почувається зараз відтворенний шматочок старого єврейського Зінькова на замковій горі. В 2006р. тут знімався молдовсько-російсько-українсько-американсько-ізраїльський фільм «Створення любові», який вийшов у прокат до 65-ї річниці трагедії Бабиного Яру. Фільмували за книгою молдавського бізнесмена і пивного короля Якова Тіхмана "Мотл-Шотхен", вихідця із Зінькова. Автор навіть сам зіграв невелику роль.

Він писав про ті часи, коли переважна більшість населення містечка розмовляла на їдишу, хоча жили тут і укріїнці, і росіяни, і навіть один турок. Як писала газета "Україна молода", "Ідилія мирного, пістрявого, взаємодоповнюючого співжиття різних народів, коли євреї їдять українські паски, а українці смакують мацу — одна з «героїнь» книжки. Потім у містечко, зобов'язане своїм раюванням тому факту, що його забули помістити на карту, приходить радянська влада у вигляді загадкового, малопримітного, але неприємного чоловіка в гімнастерці й зі шрамом на злому обличчі, і в село приходить зло. А вже коли приходять німці, приходить справжня біда. Головний герой — сват Мотл-Шотхен, що знаходить пару будь-якому «товару», і не дуже якісному, і дивному, через його долю і проходить історія містечкового Зінькова".

Режисер фільму - з Молдови, Валеріу Жеріге («Дисидент», премія європейських фестивалів, «Передчуття», головний приз у Костинешть, номінований у Каннах на конкурсі «Особливий погляд» в 1993 році), оператор — Анатолій Іванов, актори Михайло Козаков, Олександр Панкратов-Чорний, Інна Бразговка (Росія), Саша Демидов (Ізраїль), Ігор Слободской, Олена Рожкова, Василь Слюсаревський (Україна) та інші.

У фільмі 101 роль, 200 епізодів, 500 учасників масовки.

Місцеві бабусі для зйомок дістали зі скринь старий одяг, віднайшли давні речі побуту. Крім власне фільму мав вийти й 4-серійний серіал для ТБ.

...В серпні 2012 року від колишнього кіношного штеттлю не лишилося навіть сліду. З сайту ж все одно не приберу: така сторінка в історії Зінькова була - і вона досить цікава. 

По дорозі до православної церкви ви минатимете місцеву школу (там ще й авто-школа, здається. Можу помилятися). Придивіться уважніше, що ховається за недовгою, але високою сосновою алеєю. Школа непроста - вона розміщена в старому панському маєтку. Нагадаю (про це вже йшлося вище), що з кінця XVIII ст. Зіньків дістався подружжю князів Віртемберзьких, але цей маєток належав вже іншим власникам села - занадто скромний він, аби бути князівською резиденцією. І правда: князь Віртемберзький продав Зіньків російській казні ще у 1843 р., а садибний будинок взялися зводити років через дев'ять після цього.  

Непогано зберігся старий садибний будинок, зведений в середині ХІХ ст. з цегли. У плані споруда Г-подібна, зведена в стилі класицизму. Планування мішане, анфіладно-коридорне. Перекриття балкові. Парадний фасад по центральній осі оформлено ошатним чотирьохколонним тосканським портиком. Будинок має карниз з дентикулами.

Чи відносяться до старої садиби господарські прибудови, які теж використовуються закладом освіти, не знаю, але здається, що це старі шпихліри і інші будівлі. Ну і добре. :о).

До речі, хатинки через дорогу від школи теж цікаві - з міцними кам'яними контрфорсами і погребами, більше схожими на каземати. Від них до замку зовсім близько. Зараз в одній зі споруд - чи то лікарня. чи то ФАП. Жінки, що там працюють, сказали, що це колишня синагога. Чесно? Не дуже схожа. 

За 3 км від села, дорогою на Гримячку, у лісі, збереглося урочище Замчисько, до якого веде стара кам'яна дорога. В радянські роки тут сиділи військові (начебто з ракетами).