|
|
|
|
Михайло Беркос. Диканька. 1910. Національний художній музей України. Зовсім не та Диканька. яку побачила я майже через століття. |
Диканька, оаза українського українства. 20 серпня 2006 року. |
Координати: 49°49′22″ пн. ш.34°32′19″ сх. д.
Понад 8 тис. жителів
Карта
Недалеко від Полтави, по трасі на Опішню і Миргород. Від обласного центру це селище міського типу відділяють лише 27 км.
Відстань невелика, але якщо ви без власного транспорту, потрібно знати, як її долати - не пішки ж, коли по потрібному маршруту курсують автобуси і бусики, правда ж? Перший крок - потрапити на стару автостанцію (зараз це автовокзал № 2) на вул. Шевченка в Полтаві. Фокус в тому, що про її існування не кожен полтавчанин знає. Фокус номер два: єдиний прямий тролейбус до автостанції на Шевченка, під номером 11, курсує дуже рідко, добре, коли раз на годину. Як пояснювала кондукторка з тролейбусу номер 4, одиннадцятих на маршруті всього два, а маршрут довжезний.
Тому краще добиратися номерами 1, 2, 4 і ще якимось (або маршрутками) до Сінної площі, а звідти два квартали наліво - і ще квартал, знову наліво. Ми на місці.
Тепер - увага! Більшість швидкісних маршруток на Миргород в саму Диканьку не заїжджають, проминаючи її по трасі. А от старі ЛАЗи і маршрутки безпосередньо в Диканьку відвезуть вас до центру селища. Там, поблизу невеликого парку з пам'ятником Миколі Гоголю (місцевий фетиш), і слід виходити.
Якщо ж автобус йде лише повз Диканьку, теж не біда. До траси привітати гостей поселення виходять старі ворота із зруйнованого маєтку Кочубея - тут і слід встати з місця і загегейкати шоферу про зупинку.
Бо в будь-якому з існуючих двох варіантів добирання в Диканьку чималий шмат шляху доведеться долати пішки: між церквами чимала відстань. 
Це селище в Полтавській області позичило своє прославлене Миколою Гоголем ім’я і горілці, і телевізійній грі, і популярному в Києві ресторану. Диканька — це щось дуже-дуже українське, це квінтесенція нашої ментальності, куточок архаїчної справжності серед лісів на Ворсклі.
Не знаю, чому я думала, що Диканька - село. Це цілком собі містечко з більш як 8 000 населення і навіть зовсім новими (з вигляду) багатоповерховими будинками. Рекламні плакати "Вас вітає Диканька", якась корчма при в'їзді до поселення - виглядає на туристський центр, але з туристів в ту серпневу неділю там були лише ми.
Не питайте мене про готелі чи заклади громадського харчування в Диканьці - цього я не відаю, були ми там лише кілька годин, а в 32-градусну спеку їсти хочеться лише "Живчик", при чому бажано цілий ящик.
Палац Кочубея вже не існує. |
Сам топонім натякає на певний ступінь дикості, та місцевість ця, навпаки, здавна була заселеною: у селищі археологи знайшли сліди трьох скіфських поселень (VII-VI ст. до н.е.).
Та документи згадують Диканьку лише в 1658р., коли на полі поблизу стався бій між загоном полтавського полковника Мартина Пушкаря і військом гетьмана Івана Виговського.
За десять років те ж поле стає свідком битви між гетьманами Дорошенком і Брюховецьким. Тут Брюховецького і вб’ють повсталі козаки.
А вже наступне, XVIII століття, принесе славу Диканці завдяки її власникам — родині Кочубеїв. В їх маєтку, одному з найбагатших на Полтавщині, перед Полтавською битвою був штаб Івана Мазепи (а штаб Карла ХІІ – в сусідньому селі Великі Будищі, я проїжджала їх по трасі на Сорочинський Ярмарок, з дороги нічого цікавого не помітила).
Звідси, з Диканьки, втекла до перестаркуватого коханця-гетьмана виплекана Кочубеєм дочка-одиначка Мотря (яку Олександр Пушкін «облагородить» ім’ям Марії в своїй поемі «Полтава»).
Генеральний суддя Лівобережної України, нещасний батько Василь Кочубей в розпачі напише в 1707р. скаргу на стосунки Мазепи і Карла ХІІ (навіть не Мотрі! Вирішив бити насмерть, державна зрада і перелюбництво - гріхи різного ступеню тяжкості) Петру І, а той... Імператор віддасть нещасного суддю своєму фавориту-гетьману: для страти. І підніметься рука на власного свекра...
До речі, в часи Василя Кочубея в маєтку жив український літописець Самійло Величко.
і от вам ще один напівлегендарний факт: в 1860-х рр. місцину відвідав етнограф Андій Миколайович Маркевич - і занотував, що абсолютно всі жителі села Диканька були вродливими. Навіть літні діди та бабусі відрізнялися стрункістю та вродою. Тодішній управитель маєтку Кочубеїв пояснив заїжджому гостю, що один з князів так любив красу, що навіть наказав з інших своїх сіл гарних дівчат та юнаків переселяти в Диканьку, а тих з місцевих жителів, які вродою не вдалися, навпаки, відправляв у інші поселення. Якась архівна євгеніка, чесслово.
Брама стоїть при самій трасі. |
Про маєток варто б було сказати окремо, якби не одне "але": рештки брами та Миколаївська церква-усипальня - це все, що від нього залишилося. Ну, ще кілька старих, "кочубіївських", дубів (їм, кажуть, від 600 до 800 років) та так звана "бузкова яма" (я трохи подумала - і вирішила, що шукати її в кінці серпня особливого сенсу немає, а от в травні, кажуть, це створене ще Кочубеями місце запаморочливо пахне та причаровує буянням квітів). Тріумфальну браму звели тут до приїзду в маєток у 1820 р. російського імператора Олександра І. Старі світлини не дадуть збрехати: колись тріумфальна арка була оточена зеленню, а зараз стоїть гола-голісенька посеред дороги.
Дітище Джакомо Кваренгі - палац князя Кочубея в Диканьці. Головний фасад. Фото з журналу "Столица и усадьба" № 66 за 1916 р. Вже наступного року палац зникне назавжди. |
Маєток в Диканці був наймасштабнішою садибою всієї Полтавщини та однією з найбільших садиб України. Знаходився він якраз посередині між Миколаївською та Троїцькою церквами, до нього і вела дорога від воріт. Дорога є, а розкішного парку, клумб і, саме головне, палацу - немає вже майже 90 років.
Палац для Кочубеїв звів у XVIII ст. популярний архітектор Джакомо Кваренгі. Садибний будинок був не першим у цьому місці, та де стояв його попередник і як він виглядав - невідомо.
Двоповерховий палац містив більше сотні покоїв, серед яких були і бібліотека, і бальна зала, і оранжерея. Окремо стояли службові та господарські приміщення, будівля пошти, кінний двір з манежем - практично всі вони з'явилися на початку ХІХ ст. У маєтку часто гостював знаменитий сусід - Микола Гоголь. В нього самого садиба була поруч. Ні, не така пишна - письменник мав відносно скромний дерев'яний будинок, який завалився ще на межі ХІХ-ХХ століть. Мати Гоголя дуже переживала через таких заможних і нахабних сусідів - і якось навіть писала сину в листі, що голова Державної Ради "міряв нашу землю" - того й дивись, відхопить собі шматок гоголівської Янівщини. Син на те особливої уваги не звернув.
Шукати в кочубіївському палаці якихось специфічних "українських" рис було не варто: зводився комплекс за європейською модою того часу, а в моді якраз був ампір. Вся ця розкіш загинула в 1917р., в часи революції. Останнім власником садиби був Сергій Вікторович Кочубей.
До речі, вже згадувана мною тріумфальна арка на честь візиту імператора Олександра І з'явилася в садибі чи не самою останньою. Її автором був архітектор Л.Руск. В Диканьку монарх заїжджав з траси Полтава-Гадяч.
Маєтком захоплювалися ті, хто його бачив: і палацем, і іншими цікавинками Диканьки. Парк - о так, це таки була цікавинка. Там були неймовырны клумби, чимала оленяча ферма, ну і, звісно, дуби. Так, О. Пушкін в «Полтаві» писав про кочубеївські дуби:
«Цветет в Диканьке древний ряд
Дубов, отцами насадженных
Они о праотцах казненных
Доныне внукам говорят».
Найбільший дуб з талією у 5 метрів навіть у царські ще часи називали "мазепинським". Начебто саме під ним проходили побачення бідної Матрони Василівни та гетьмана. Та все в садибі нагадувало про трагедію Василя Кочубея. Тут зберігалася його сорочка - як реліквія, поруч з іншими артефактами часів війни зі шведами. В палаці під старовинні речі було облаштовано цілу музуй ну кімнату, а ще тут була багатюща бібліотека.
І бузки не забуті - в висадженому ще в XVII ст. Кочубеями Бузковому гаю проходять народні гуляння «Пісні бузкового гаю».
Дзвіниця усипальні |
Якщо йти липовою алеєю від Тріумфальних воріт, дійдемо до цього храму. Спочатку ліворуч буде ліс, далі потягнуться ферми, за ними - цвинтар і, нарешті, церква-ротонда за рядом городів. Храм обернувся до траси тильною частиною (наскільки в круглої споруди взагалі може бути "тильна частина") - вхід у святиню знаходиться з боку лісу.
Неподалік стоїть симпатичний дерев'яний вітряк, яких багато на Буковині чи на Волині. Навряд чи діючий, але кого то хвилює - картинка української України, райського пасторального куточка без нього була б неповною.
До церкви прямуємо повз велетенську дзвіницю з цегли. В її першому ярусі влаштовані приміщення для проживання сторожа. Здається, використовується за призначенням - на вікнах штори, вазони, з дверей вийшла до криниці жінка в халаті.
Дзвіниця зведена за проектом Л. Руска, автора Тріумфальних воріт. До храму від неї добрих сто метрів - характерний прийом для сакральної архітектури ХІХ ст. Ці сто метрів засаджені клумбами і молодими берізками - колись тут буде гарно, але й хараз вже досить непогано.
Так, а я писала, що дзвіницю звели в 1810 році? Ні? От і пишу.
Йдемо далі. Попереду - класицистична Миколаївська церква-усипальня Кочубеїв (1794), збудована з цегли по проекту арзхітектора М. Львова. Західний фасад прикрашено дормчним портиком. В 1851-1852 році будівля реконтруювалася: добудували тераси, влаштували в підземеллі склеп, зробили печі.
Кажуть, тут зберігся прекрасний різьблений іконостас та мармурові саркофаги, але хто ж вас туди пустить, на них дивитися? Завбачливий попик навіть на двері оголошення повісив: суворо, мовляв, забороняється без благословіння фотографувати. Писулька посилається на такого собі Пилипа, єпископа Полтавського та Кременчуцького, і підписана протоієреєм В. Молнаром. Дикунство і нахабство. Державна пам'ятка є власністю держави, а не зарозумілого попа і його звуженого до розміру волоска світогляду.
Хто його знає, може, було б краще, щоб в церкві продовжував функціонувати відкритий в 1973 р. музей атеїзму? Тоді б фотографувати у храмі можна було б, всього лише заплативши за квиток, а не принижуючись перед попами...
Іконостас Троїцької церкви. |
Від Миколаївської до Троїцької - кілька кілометрів. Я їх долала пішки. Ви - ну. це вже вам вирішувати.
Троїцький храм, хоч і знаходиться в центрі Диканьки, з дороги помітити не так і просто: вигулькне серед дерев високий зелений барочний купол - і знову пропадає. Йдіть до нього - не заблукаєте, але нехай місцева пошта буде вам орієнтиром.
Збудовано храм в 1780 році. Це шикарний зразок козацького (українського) бароко - пишний, поставний, величний. Тут є і розкіш барочної ліпнини, і досконала пропорційність, і дуже український якийсь характер. Гарний храм, сподобався. Хоча ця краса, якщо її вербалізувати, звучить трохи кульгаво: "спарені колони композитного ордеру обрамляють розташовані з трьох боків входи, прямокутні напівколонки і пілястри оформляють внутрішні кути фасадів. Стіни прикрашені ліпниною, завершені високим складним карнізом. Масивні арки несуть середню чотирикутну частину будівлі, яка закінчується восьмигранним барабаном з маківкою" ("Памятники градостроительства и архитектуры УССР", том 3. ст. 290).
Оглянувши Троїцький храм зсередини (цього вам ніхто не заборонить ні робити, ні фотографувати, хоча особливої старовини там немає), можна рушати далі.
Хоча, можливо. не всім вдасться потрапити всередину церкви: вона відчинена лише під час служб (о 17-00 по суботах та великих православних святах та о 8 ранку в неділі). Якщо храм зачинений, можна просто покликати священика (живе по вул. Шевченка, 1, біля диканської початкової школи та пам'ятника Тарасу Шевченку. Можна ще й подзвонити: 05351-91058. Зовуть місцевого протоієрея Павло Сверлович).
До речі, корисна інформація для туристів: за церквою стоїть смішна чорна кругла залізна будка. Напис "00" та "МЖ" не дасть помилитися - це таки воно. :)
Що ще цікавого є в Диканці? Пам'ятники (Шевченку, Гоголю (відкритий в 1952 році. Виготовив фігуру письменника місцевий скульптор Л. Ільченко) і, здається, Суворову). А ще - установці БМ-13, "Катюші", славнозвісній зєнітці. Пам'ятник цей (1973)розташований на мальовничому пагорбі біля траси - на честь першого пострілу "Катюші" на території України.
В Диканці діє краєзнавчий музей з картинною галереєю (відкрита в 1985 році), але я в нього не зайшла. Не питайте чому. :)
Диканька славиться ще й мальовничою природою, яка в різні часи чарувала Г.Ф. Квітку-Основ’яненка, Панаса Мирного, М.І. Глінку. Прогуляйтеся Писаривщенським парком, а потім, повернувшись додому, знову перечитайте «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» — і посміхніться приємним спогадам. А вони обов’язково будуть приємними.
|
|
|
 |
|
 |
|
 |
Церква-усипальня |
Палац Кочубея зруйновано в 1917 р. |
Мал. Лукомського |
Кабінет княгині Олени Кочубей |
Музейна кімната. |
Ах який був парк! |
Олені в парку |
Лишилась тільки арка |
Диканька без маєтку |
Троїцька церква |
Тріумфальна арка колись |
Пам'ятник Гоголю |
Будинок культури |
|
 |
|
|
|
 |
|
 |
|
|
|
