Трохи на захід від Городка розкинулося в неглибокій долині річки Вишні старовинне поселення Судова Вишня.

Смачний, соковитий, фруктовий вступ до опису містечка. Вишневий сік от-от хлюпне на екран, наповнить собою і маленьку річку, приток Сяну, і потопаюче в садках провінційне місто. Чи виглядає воно зверху, з висоти пташиного лету, кругленькою вишенькою? А що, дуже навіть схоже. І вишневий хвостик є. Довге та кругленьке, витягнуте кометою вздовж центральної магістралі, що зв'язує Городок з Мостиськами, воно ніжиться в спокої і тиші ще з 1230 року. Саме тоді про Вишню (а так місто називалося до 1545 року) вперше згадав Галицько-Волинський літопис.

Хоча археологи можуть заперечити, нахабно спльовуючи вишневі кісточки на землю навколо Судової Вишні: який-такий 1230 рік, ви що? Ми проводили розкопки, і довели: люди в цьому місці селилися задовго до часів галицького князівства!

І вони праві, ці нахабні археологи.

Але не будемо чіпати зараз залишки поселення пшеворської культури, знайденого тут археологами.  Все одно ми не спеціалисти і нічого в уламках глечиків не тямимо.

Навіть вали, які подекуди збереглися у Вишні і походять, наймовірніше, з Х століття, я розглядати не буду. Занадто мало відомо про Вишню тих часів, хоча я й знайшла на одному з польських сайтів згадку про те, що тут знайдено також - цитую - "osiedle Deberki XI - XII w., osiedle Czworaki XII-XV".

Хто такі Деберки та Чворакі, які жили тут в ранньослов'янські часи, мені невідомо.

А ще неподалік міста знаходилась могила, яку в народі називали Татарським Копцем. Там, кажуть, було чимало напірзруйнованих льохів та мурів.

Чому саме поселення отримало таку смачну назву - не знаю. Проте знаю дещо з історії Вишні. Наприклад, рік отримання Магдебурзького права - 1368-ий (так стверджують польські вчені, хоча мене дивує така дата. Рідне місто і то перейшло на німецьке право пізніше, в 1374-му). Магдебургія прийшла в місто разом з королівським дозволом на викуп війтівства якимось Петром Кмітом.

Найцікавішим часом для міста, певне, було XVI столітття. Розквіт і пиха. Хоча татари бентежать час від часу, але ж як зручно розташоване поселення, якраз між Львовом (до нього 48 кілометрів) і Перемишлем (туди ще ближче, всього 44 км). Дивно було б не скористатися з принад, які географія піднесла на тарілочці галицькому містечку при битому торговому шляху.

В 1563 році тут було засноване православне братство - на кшталт тих, які діяли у Львові, Луцьку чи Кам'янці. В той час Вишня неодноразово отримувала все нові і нові привілеї (в 1537, 1545, 1576, 1578, 1639, 1553, 1765 роках).

А ще в місті неодноразово відбувалися Генеральні Сеймики Руського Воєводства (Землі Львівської, Перемишльської, Саноцької та Жидачівської). Про один з них, від 1766 року,  навіть польський поет Вінценти Пол писав в третій частині поеми "Щоденник йогомосці Бенедикта Вінницького".

Саме в шістнадцятому столітті переповнена шляхтою, яка з'їхалася на сейм, Вишня отримала також найвідомішого свого жителя, який уславився в історії української культури. Філософ, письменник і гуманіст Іван Вишенський (а мова саме про цього видатного полеміста) народився в Вишні десь в проміжку між 1545 та 1550 роками. Біографічні відомості про уславлену постать українського Відродження занадто скупі та суперечливі, а український інет переповнений біографіями та уривками з творів Івана, який називався Вишенським зовсім не просто так.

Він затято боронив православну віру та всіляко виступав проти Унії та Петра Скарги, жив то на Афоні, а то в Манявському скиту, написав принаймні 17 творів, з яких єдиним, надрукованим за життя автора, був "Писаніє к утікшим от православної віри єпископом" (у складі виданої в Острозі "Книжиці" (1598); упорядковану до 1600 р. збірку "Книжка" видати не вдалося). Інші твори Івана Вишенського  поширювалися як правило в рукописах.

Вишнівчани про земляка пам'ятають - і тому встановили на його честь бронзовий бюст (скульптор Д.Г.Крвавич). Пам'ятають і інші українці - тому про Вишенського писали і Іван Франко, і Василь Шевчук, і Роман Іваничук, і Юрій Хорунжий...

До речі, не все так просто з прізвищем Вишенського. Чи справді воно походить від назви міста, а чи в Судовій Вишні тих часів просто жила собі родина Вишенських - невідомо. Як і невідоме точне світське ім'я полеміста (адже Іван - ім'я духовне). Можливо, звали його Іллєю.

Не дивно, що саме Вишня дала життя такому нескоримому борцю з католицизмом. Судова Вишня, сеймове місто, центр політичного життя краю, раз у раз перетворювалося у живу колекцію пихатого галицького панства.

Можливо, в поселенні, окрім братства, існувало при церквах чи монастирях й кілька шкіл, де Вишенський отримав початкову освіту. Відзначають бо дослідники його чудове знання польської літератури ттих часів. Та згадував письменник пізніше:  “граматичного дроб’язку я не вивчав, риторичних іграшок не бачив, нічого філософського високозаносного не чув”.

Скромний був він, цей “Іоан мніх з Вишні”...

До речі, а ви здогадалися, чому в 1545 році Вишню перейменували на СУДОВУ Вишню? Що то за екзотична ягода така?

Так-так, переіменування було пов'язане з сеймами. Судилися-радилися тут галицькі пани, от і треба було відрізняти цю Вишню від інших її тезок.

Хоча була й інша нагода пишатися містом в його жителів - тут діяв потужний центр ікономалярства.

В часи козацьких воєн (1648-1654рр.) судововишнянці, об'єднавшись з жителями сусідніх сіл Вовчищовичі, Дидятичі, Дмитровичі та Стоянці, розгромили панський маєток у Волосткові.

Наприкінці XVIII - на початку ХІХ століття в місті, яке остаточно втратило гонор і пиху політичного центру краю, починають сяк-так розвиватися дрібні капіталістичні підприємства. Працює цегельня, лісопильний завод, млин, винокурня, фабрика кераміки, сідельня, пивоварня. Є чимало майстерень: канатна, ткацька, шкіряна, позументна, гончарна.

 Саме з тих дико-капіталістських часів збереглася в місті єдина на всю Львівщину стара папірня (1787)... якої я не бачила. Адже готуюся до поїздок своїм фірмовим способом: намагаюся забути все, що чула чи знала про місто. От і забула...

Орест Мацюк пише, що папірню над р. Раковець вперше згадують документи як власність Антона Комаровського. А остання згадка відноситься до 1820 року (у Францисканській метриці).  А за два десятиліття в виробництві паперу в Галичині сталася міні-революція: з'явилися спеціалізовані машини. От папірня і не витримала конкуренції...

Я лише вдома зрозуміла, що кількагодинне перебування в заплаканій від дощу Судовій Вишні було не дуже вдалим та результативним. Бо саме цікаве я не побачила (якщо не вважати самим цікавим ресторан на центральній площі, де ми, зголоднілі від довгої дороги аж з Бережан, жадібно поїдали картоплю). Отже, крім папірні, про яку я пам'ятала, та яку не надто хотілося шукати серед калюж, я не побачила:

1. Палац. До речі, про нього я теж знала, більше того - запитувала в місцевих жителів. Мене спрямували до ошатного будиночку з баштою в центрі міста. Так, там музей, який не працює в середу, а сьогодні якраз середа. На палац будівля схожа мало, але якщо автохтони кажуть - "палац", треба їм вірити.

Не треба. Тепер втішаюся картинкою в "Замках і фортецях Західної України" Мацюка - та думкою про те, що до Мостисьок колись-таки потраплю. І скоріше всього через Судову Вишню.

2. Вже згадані вище рештки боярського замку ХІІ - ХІІІ століть. Хоча об'єкт - не архітектурний, а археологічний, все-таки варто було б на вали подивитися.

 Докладніше про них читайте (якщо є бажання) тут:

Ратич О. О. Результати досліджень древньоруського городища Замчиська в м. Судова Вишня Львівської області в 1957 — 1959 рр. // МДАПВ. — 1962. — Вип. 4. — С. 106 — 119.

3. Здогадуюся, що споруда з ледь помітними барельєфами, які зображують чоловіків у старомодних строях, колись мала якесь відношення до кляштору отців-реформатів, який дідичі Судової Вишні  - львівський каштелян Ян Сємінський та київський ловчий Францішек Завадський - заклали в 1730р.

Ділянку землі під будову надав король Август ІІ.

При кляшторі був костел Вознесіння Діви Марії, зведений відомим італійським архітектором Павлом Фонтана. В Польщі цей храм був відомий завдяки з високошанованого образу святого Антонія Падуанського, який знаходився на вівтарі, присвяченому цьому святому. Вівтар фундувала дружина каштеляна Дорота Сємінська. І почалось - з 1752 року з Судової Вишні йдуть новина за новиною: чудо! Чудо! Чудо!!! Паломникам тільки того й треба було, здається. В місто потягнулися всі, хто мріяв про видужання чи вирішення клопітливих питань. А вже які тлуми збиралися біля костелу 13 червня, в день відпусту, і уявити собі важко. Тим більш, жодного графічного зображення святині мені знайти не вдалося.

Отці-реформати залишили Вишню 7 вересня 1945 року. Не треба пояснювати, чому? В їхніх приміщеннях розташувався, на стільки знаю, заклад для психічно хворих.

Хоча, за деякими даними, їх святиня знову діє. Треба буде перевірити.

4.  Гм. Начебто, все. А як знаєте в цьому місті з семитисячним населенням та довгою історією ще щось цікаве - повідомте, гаразд? :)

О, згадала! Навіть на гербі міста - вишневе дерево. Ну хто б сумнівався! :о)

А володарювали тут в різний час: Хенрієта Коморовська, графиня Антоніна з Коморовських Баковська, з початку ХХ столітя Судова Вишня належала Яну Марсу (яке прізвище воовниче!), після нього - Кшиштофу Марсу. Останнім бургомістром міста був Володимир Пайгерт.

Тому споруда, яка прикрашає зараз одну з головних вулиць міста, не є старою. Її перший наріжний камінь було закладено у 1884 році. Освятили новозведений храм в 1890 році.

Перша світова не надто гарно впливала на архітектуру, тому в міжвоєнний час святиню було відреставровано.

А 1920 року Судова Вишня стала осередком деканату, у складі якого було 6 парафій. В той час і до 1933 року місцевим парохом був отець Ян Пельчарський.

Після Другої світової доля взагалі відвернулася від споруди: з 1947р. тут діяв склад. Костельне майно місцевий парох вивіз до Польщі - історія, яка повторювалась на Галичині десятки, а то й сотні разів.

Католики Судової Вишні повернули собі храм в 1989 році. Костел відреставрували (хоча, здається мені, цей процес все ще триває - навколо храму повно ремонтного хламу). Так як головний вівтар було знищено, на його місце став схожий вівтар з костелу в Тамановичах.

 Зараз до парафії в Судовій Вишні належать також села Милятин тта Стоянці, а також костел францисканців-реформатів (оп-ля. Мало того що зберігся, він ще й діючий зараз?).

"Ось уже сім — вісім років, як я час до часу повертаюся з мандрів через столицю польських скінгедів, місто Перемишль, на Львів цією "спірною територією", "спільною територією", цією Галичиною. Сім — вісім років я спостерігаю одне й те саме. Автобус, напхом напханий метушливими співвітчизниками та їхніми торбами, сварки через першу- ліпшу дурницю, поганий запах, російська мова, російське диско, збирання грошей на хабар для прикордонників і митників (по десять доларів за одну велику торбу). Крім того, двоє-троє упізнаваних з першого погляду поляків — якісь туристи в пошуках Атлантиди польського Львова (костели, гробниці, орльонта).

Я читаю з дорожніх знаків назви — Мостиська, Судова Вишня, Городок — кожна з них увібрала в себе стільки, що стала більшою від історії, від міфу, навіть від поезії. Але тут-таки, поруч зі мною, їде реальна Україна — поза історією, поза міфом, поза всім на світі, таке собі "шо-шо?"..."

Юрій Андрухович. "Три сюжети без розв'язки".