Ідея звести на чорногірському двотисячнику обсерваторію прийшла у 1935 році польському генералу Леону Бербецькому. Він командував LOPP – повітряною та протигазовою обороною тодішньої Польщі. На такій висоті і до зірок ближче, і вогні великого міста не заважають – одні плюси. Десь так він й пояснив директору астрономічної обсерваторії Варшавського університету Міхалу Камінському. Той був не проти мати філію закладу в горах. В претендентах на місце будівництва ходила Говерла. Зрештою зупинилися на Попі Івані висотою у 2022 м – місце начебто вибрав сам Бербецький. Заклад назвали іменем маршалка Йозефа Пілсудського.

Хтось, хто ховався під псевдонімом М.Д., так описував вибір місця під обсерваторію в часописі «Polska Zbrojna» у статті «Нова авангардна локація польської науки. Обсерваторія на Попі Івані»: «Виникає питання, чому власне на Попі Івані? Чи чиясь симпатія, чи якісь інші невідомі причини спричинили вибрання цього карпатського «відлюдка» пунктом обсерваторії? Нема тут ніяких таємниць і цілу вже легенду, яка навколо Попа Івана твориться, варто розвіяти. Вибрати цю вершину, і то по довгих обговореннях, вирішили об’єднані наукові погляди метеорології та астрономії, до котрих якнайбільш лояльно підлаштувалася берегиня точних наук – Ліга протигазової оборони. Астрономи прагнули за будь-яку ціну опинитися у пункті, якнайдалі висунутим з всієї країни – на півдні і бажано якомога вище. Одночасно прагнули мати «святий спокій», а отже, і найслабший туристичних рух в регіоні. Метеорологи хотіли використати не лише висоту, але і кліматичне прикордоння, яким в наших Карпатах є тільки південно-східний мис Покуття».

Згідно кадастровій карті вершини Попа Івана, більша частина терену, на котрій поставили обсерваторію, належала князю Казимиру Любомирському. Ще перед Першою світовою родина Любомирських отримала цю землю в якості боргу від якогось Ландау. Князь не дуже уявляв собі, що можна зробити з цією територією. У міжвоєнний час Ліга повітряної протигазової оборони (LOPP) звернулася до аристократа з проханням передати ділянку в безоплатне користування. Князь відповідь дати не встиг, у 1930 р. помер – але терен пожертвувала військовим його вдова.

Невелика частина вершини належала гуцулам з навколишніх сіл, тож Ліга викупила у них ці наділи. Саме на гуцульських ґрунтах стоїть астрономічна вежа «Білого слона».

Суперсучасну на той момент обсерваторію будували на державні кошти — і відразу з прицілом на те, що це буде гордість другої Речі Посполитої. Гуцули вважали, що місце вибрали так, щоб навіть з Жаб'єго (Верховини) було в гарну погоду видно блискучий купол Державного метеорологічного інституту. Шестиметровий купол при потребі розсувався за допомогою електрики. Дах з якісної товстої міді теж було помітно здалека. Господи, як же це мало подобатися гуцулам з їх любов’ю до всього яскравого.

Схожа на сувору гірську фортецю споруда мала п'ять рівнів, 43 приміщення і 57 вікон. Тут були не лише обсерваторія та радіостанція, а й житлові кімнати, щось на кшталт загальної вітальні, їдальня — а ще відділок прикордонної охорони. В часи будівництва обсерваторії Чорногорою проходив державний кордон між Польщею та Чехословаччиною.

За роботу взялися 5 вересня 1936 року – тоді було освячено наріжний камінь споруди.

Крім гуцулів, на будівництві були залучені польські військові. Архітектурна наїжаченість “Білого слона” - не випадковість. Його творці надихалися замком короля Казимира Великого у Перемишлі. Й дійсно, абриси обсерваторії дещо нагадують цю приземкувату твердиню з монументальною вежею. З поправкою на архітектурну моду: це ж 1930-ті, час слави американського архітектора Френка Ллойда Райта і його лаконічної, стриманої “органічної архітектури”. Авторами чорногірського проєкту були архітектори Казимир Марчевський та Ян Погоський з Регіонального конструкторського бюро Підгалля та Гуцульщини.

Каміння для стін здалеку возити не довелося. Обсерваторія — плоть від плоті Чорногори, зведена з її каміння. Його таскали з усього хребта місцеві гуцули – зібрали майже 1500 кубометрів. Стіни тут у півтора метри завширшки.

А от цементу чи скла на Чорногорі не знайти. Треба було доставляти знизу на двокілометрову висоту. Це була важка фізична праця, навіть найспритніші хлопці могли подолати за довгий літній день цей шлях лише двічі. Але особливо не скаржились: платили тут дуже добре. Отримували 12 злотих за кожну доставку вантажу. Зробив два підйоми – маєш 24 злотих. Лісоруби у той час заробляли до 5 злотих на день, косарі – 2 злотих. А так днів 5 попрацював – і можеш корову купити. І все одно, з чим ти піднімаєшся на Попа Івана – чи з мішком цементу, чи з кубометром деревини. Все одно носити не переносити: лише з вокзалу Ворохти до місця будівництва (а це 70 км) було доставлено біля 800 тонн будівельних матеріалів

Цемент та цеглу возити було легше – такі вантажі не супроводжували військові. А от скло, ковдри, провізію, тканину гуцули доставляли лише під контролем. Пісок не носили – за це не платили. Тому його добували на вершині, роздроблюючи місцевий пісковик. В сусідньому з Дзембронею селі Красник військові проклали бруковану дорогу – вона існує і зараз.

Поки обсерваторію будували, поруч стояла так звана «інженерівка» - допоміжне приміщення, у котрому потім мешкала обслуга закладу. Зараз від нього не залишилося нічого.

З 17 вересня 1939 р. навколо була вже не Польща, а СРСР. Об'єкт вже 18 вересня покинули працівники. Спускалися новими для себе шляхами – туди, де ще недавно була Чехословаччина, а зараз – Угорщина.

Війна давно маячила за суспільством темним невидимим проваллям – до неї готувалися. Метеоролог Владислав Мілович, уродженець Микуличина і директор обсерваторії, мав інструкцію, що робити у разі війни.

18 вересня настав час дістати конверт і виконати всі кроки поетапно.

Спалити таємне листування.

Спробувати вивезти обладнання. Якщо не вдасться - знищити його.

Виплатити працівникам тримісячну зарплатню.

Мілович зробив майже все за інструкцією. Тільки розбити астрограф не піднялася рука. Цінне приладдя заховав у вистеленій сіном дерев’яній скрині. Завгосп обсерваторії Юра Чорний отримав не лише зарплатню, а й пістолет з набоями – з наказом стріляти у грабіжників.

Ключі від будинку Мілович забрав з собою – і разом з дружиною Антоніною та п’ятирічний сином Яцеком покинув Попа Івана. З Угорщини з родиною відправився до Індонезії, потім до Австралії. Ключ від обсерваторії завжди носив з собою, а перед смертю у 1993 р. попросив передати його у варшавський університет. Там він і зберігається дотепер.

А Юра Чорний та ще кілька людей залишилися над хмарами ще на кілька місяців.

Коли до обсерваторії в останній день 1939 р. увійшов радянський академік Олександр Орлов, стрільбу не відкривали – не було вже кому. Науковець оглянув пусту споруду, вразився – і рекомендував у своїх відгуках обсерваторію поновити. Та радянська влада вирішила, що це недоцільно. Що залишилося у будинку цінного, витягли. Дорогий мідний дах розтаскали місцеві гуцули – ґазди з нього робили посуд. Важкий бронзовий барельєф Пілсудського хтось закопав у себе на городі – і час від часу відрізав від нього шматок міді, щоб зробити коров’яче калатало. Як виглядав барельєф у часи роботи обсерваторії, видно на родинному знімку Міловичів ліворуч.

Вже у розпал війни угорські військові перетворили обсерваторію на свій укріплений пункт. Там вони пробули до 1944 р.

Після війни метеоінститут потроху почав руйнуватися, занепадати. В стані руїни “Слон” простояв майже двадцять років.

Про нього згадали у 1963 р. Проєкт відновлення обсерваторії і розширення її за рахунок акумуляторної станції та навіть овочесховища розробила тоді організація «Облпроект» з Івано-Франківська. Мали з’явитися господарчий блок, водонапірна вежа, газогенераторна станція і вертолітний майданчик.

З невідомих причин ці амбітні плани так і не втілили.

Ще раз згадали про Білого Слона через 30 років, вже у незалежній Україні. Але і цього разу все закінчилося розробкою у 1995-1997 рр. проєктної документації. Платити гуцулам грубі гроші за перенесення на вершину будматеріалів не годилося, а на двотисячник їх доставити важко навіть на ГАЗ-66.

4 вересня 2012 р. на вершину піднялися перші у ХХІ столітті бригади робітників. Обсерваторію взялися відновлювати в рамках спільного проєкту Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, Варшавського університету та польського товариства “Бескидська група”. Фінансування надало польське Міністерство культури і національної спадщини. Вікна замурували – доставити скло на вершину виявилося таки непросто. Замостили по-новому підлогу, обновили перекриття між поверхами. Оновлений дах «Білого слона» мідний – як і колись.

З 2017 р. в кількох кімнатах споруди постійно працює рятувальна станція управління ДСНС у Івано-Франківській області.

І кілька слів про архівні світлини на сторінці.

Довгий час вважалося, що жодного кадру з будівництвом метеоінституту не зберіглося. Та це не так.

На вершину часто приїздив інженер Стефан Ярочинський, котрий курував будівництво і встановлення астрономічного обладнання. Він робив фотографії процесу.

Краківський фотограф Павел Ярошевський під час ковідного локдауну-2020 передивлявся родинний архів — і випадково віднайшов 50 негативів з церемонії відкриття обсерваторії 29 липня 1938 р. Сфотографував дійство двоюрідний дід фотографа Юзеф Ярошевський. В міжвоєнний час він був комендантом прикордонного загону в Жаб'єму (сучасна Верховина) і захоплювався фотомистецтвом.

(С) "Локальна історія", 2022