Блукати десь по лісі під час вересневого дощу - ще те задоволення. А могло б бути все не так: сонечко, пташки, духмяні трави, маленька чарівна пригода, цікаве місце, порепані часом скелі з пісковику. Натомість у пам'яті лише торохтіння крапель по листю, темне небо, слизька глина під ногами - що я тут забула?

Я взагалі не є фанатом печер. Вони майже всі однакові, навіть якщо обвішані сталактитами. Темно, вогко, тісно - і жодної тобі архітектури. 

Тішить, що не загубитися - до печерного скиту, Крехівської пра-обителі, ведуть від монастиря звичного, рукотворного, вказівники. Туристи зустрічаються навіть в дощ - пам'ятаю групки поляків. Йти недалеко, підйом, хоч і є, не критичний, не важкий. 

Келії на скелі Тимоша датують кінцем XVI - початком XVII століть (1590-1612). Той ще був період для втечі в ліси: кінець Ягеллонської династії, раптовий француз Генріх Валуа на польському престолі, унія, сільські заворушення, кристалізація Речі Посполитої та інші неприємності. Тим більш, крехівські відлюдники Йоїл і Сильвестр, як і олександрийські стовпники колись до них, далеко від цивілізації не тікали. Стовпники встановлювали свої стовпи неподалік від метрополії - а ну у місті не помітять? Крехівські іноки теж у хащі не лізли - а ліси тут все ще шикарні й зараз, печерний монастир вже на території парку "Розточчя". 

Від дерев'яних каплиць  (1597) над рукотворними та не дуже печерами зараз не лишилося нічого: камінь довговічніший за дерево. Заіржавіла історія монастиря натякає на те, що місце було трішечки оборонним - вже у 1600 р. начебто каплички приросли стінами. Дивно це. Наче ходили до іноків у 1648 р. сам Богдан Хмельницький, а у 1672 р. - Петро Дорошенко разом з Іваном Мазепою. А зараз туристи ходять - тільки не до іноків, ті лишаються позаду. Просто до печер. Скели в лісі - містянам саме цього час від часу треба. 

На що схоже: на Бубнище, Розгірче, Тустань, Бакоту та Субіч.