В Куликові здавна проживала велика русинська (українська) громада, тож природно, що в місті було кілька церквів.

Перша згадка про розташовану в центрі Куликова церкву Успіння Богородиці датується 1515 р. На Жовківському (колишньому Белзькому) передмісті є церква святого великомученика Димитрія. Як пише дослідник історії Куликова Богдан Савчук, перша дерев'яна церква на Жовківському передмісті була збудована у 1709 році коштом передміської громади міста Куликова. Церква у 1721 році отримала привілей від королевича Костянтина Собєського. У 1880 році була зведена нова дерев'яна церква за проектом архітектора Сильвестра Гавришкевича, яку освятив митрополит Йосиф Сембратович. Цей храм згорів 15 березня 1899 р. Мурований хрещатий храм зводять на місці погорільця у 1901 році на пожертви парафіян Куликова і Жовківського передмістя. Храм за архітектурою нагадував споруди відомого архітектора Василя Нагірного. Поруч із церквою була збудована стінна мурована дзвіниця, завершена трьома сліпими ліхтарями з мініатюрними банями. У 1961 році ця церква була закрита і знищена. В 1990 р. святиню відновили. У 2001 р. закінчено розширення церкви з прибудовою хорів, які завершуються двома ліхтарями з невеликими банями, а також будівництво нових сходів та реконструкцію церковного подвір'я. Прибудова та розширення церкви здійснювалися з 1997 року братством храму (настоятелем храму в цей час був о. Олександр Готин-Лозинський) на пожертви парафіян Куликова та кошти меценатів.

Мій оптовий постачальник легенд Ігор Хома (який, до речі, вчився в середній школі Куликова) розказує ось що:
"Дорога в село спочатку спускається, потім крутий поворот, і знову підйом
вгору, до костьолу. Так от, на цьому повороті стоїть млин. З ним зв'язана цікава історія з часів I світової війни (можливо, легенда). Невеликий загін німців сховався від росіян в цьому млині, і місцеві їх не видали. Серед німців був тоді... молодий Адольф Гітлер. (Хм... Аби тільки наші лисоголові товариши по розуму не закапарили Куликів своїми паломництвами та написали на кшталт "Тут був Вася і Шикельгрубер!" - Блекі). (Легенда не має під собою твердого грунту: в той час знавіжілий Адольф служив у баварських частинах, які воювали на Західному фронті з французами та англійцями). А про костел розказуть, що підземний хід від нього веде аж до Жовкви, до монастиря Домініканів. Не знаю, чи правда, але в Куликові дійсно є дуже протяжні підземні ходи. Там навіть якісь знахідки були. Зараз селянам обвалюються городи, і вони засипають ці ходи землею."
Кінець Ігоревої цитати.

Куликів відрізнявся від більшості містечок Галичини насамперед етнічним та релігійним складом свого населення. Хоча кількість мешканців містечка за останні півтора століття змінювалась дуже незначно і коливалась у межах від 3 до 4 тисяч, у ньому завжди переважало русинське греко-католицьке населення.

Так, перепис населення австро-угорських часів (1910 р.) повідомляє, що у Куликові з 3 914 осіб греко-католиками назвало себе 63,7% мешканців. У той же час євреїв було 27,2%, а римо-католиків - 9%. Така висока частка греко-католиків на той час у Галичині була, окрім Куликова, лише у трьох містах - Миколаєві над Дністром, Печеніжині та Тисмениці. Всі три містечки були чималими ремісничими та промисловими центрами. Ремісниками, природно, були переважно українців.

У сусідніх містах етнічний склад населення був типовим для Галичини. Наприклад, у Жовкві 41% іудеїв, 27% римо-католиків та 32% греко-католиків, у сусідньому Новому Яричеві - 51% євреїв, 21% поляків та латинників і 28% греко-католиків.

Товари куликівських ремісників до Другої Світової війни славились не лише на галицькому ринку, але й поза його межами. Особливим попитом користувалась продукція місцевих шевців та чинбарів - славетні "куликовські бути" оспівували навіть у батярських піснях Галицької столиці.

За радянської влади вцілілих шевців позганяли до артілі, потім зробили в містечку взуттєву фабрику, яка стала філією ВО "Прогрес", і її продукція розчинилась у малопривабливому радянському ширпотрєбі.

А ще дотепер пам'ятають славу куликівського хлібу. Навіть у міжнаціональному львівському балаку говорили поляки і іудеї - "куліковскі хліб". А львівський літератор Мар'ян Гемар (1901--1972) написав в еміграції у Лондоні ностальгійну оду такого змісту:

"Як хто є з Варшави, з Познані чи Лодзі -- не шкодить,

Бо Львів, то не тільки містечко на мапах, То ті люди, пісенька, та мова, той запах! Куликівський хліб!"

Але вже перед Першою Світовою війною хліб вже не возили з Куликова, а пекли у Львові, зокрема у "Куликівській пекарні" Натана Шварца на вулиці Джерельній. Та після Другої Світової ніхто не відважився у Львові випікати вже "куликівський хліб". Зате ковбаса "Куликівська" пережила усі війни та негаразди ХХ століття. Донині на львівських базарах перекупки закликають скуштувати м'ясні вироби "зі самого Куликова", хоча справді "Куликівської" серед них не так вже й багато.

Серед вихідців з Куликова варто згадати просвітянина Степана Шаха (Перського), письменницю Агату Турчинську, о. Сильвестра Лепкого - галицького літератора та батька поетів Богдана та Левка Лепких. А ще народився в Куликові народний артист України Богдан Ступка.