Вечір 16 серпня 2005 року. Найосвітленіша частина Турки.

	Маленька нічна серенада. Провінційному турбізнесу.

	Стара австрійська мапа.

В загублене серед львівських Карпат місто з дивною назвою Турка я хотіла потрапити ще з того часу, коли років так з чотири тому надибала в Мережі сайт екс-жителя міста, а тепер громадянина США. На тій сторіночці було небагато інформації про місто, проте була гарна панорамна світлина: вся Турка як на долоні, тлом виступають експресивні Карпати, а головна скрипка віддана пречудовому білосніжному костелу з двома високими вежами-дзвіницями.

 Дуже мальовничо і заманливо.

Але все якось не представлялося нагоди. Турка пролітала повз мене, закутана як в паранджу в ніч, що гналася за поїздом "Львів-Солотвино". На поїзд ми завжди сідали в Старому Самборі, тихому, сонному, який лише похропував нечисленними бомжами на твердих лавицях свого залізничного вокзалу. Від Старого Самбору до Турки шість зупинок і більше години їзди повільним пасажирським потягом. Турка і я не співпадали в часі. Турку я бачила уві сні. В будь-якому з сенсів. :)

Найгарніший будинок в місті. Розкішний модерн.

Неминуча як ніч зустріч з містом таки сталася - і, як і належало сподіватися, сталася вночі.

Чи не сота маршрутка, яка неслася в потрібному нам напрямку (Карпати-Карпати-Карпати) з вечірнього, покидаючого офіси і контори Львова, нарешті зупинилася біля нас і - о диво! - мала всередині достатньо місця, щоб в затхле від чужого дихання черево впустити ще двох стоячих пасажирів. В Самборі вийшло навіть сісти - і я приклеїлася носом до вікна. Коли Старий Самбір видохся останньою хаткою, почалася моя персональна Terra incognita. Я намагалася побачити все, всотати в себе кожен хвилястий від вершин пейзаж і гірський серпантин.

А які назви пропливали на вказівниках! О-о-о... Чого варта була одна лише Ясениця Замкова. Край дерев'яних храмів - відомих багатьом церков та маловідомих костелів, які ще збереглися в Турківському районі. Ні, вкотре даю собі обіцянку: я сюди ще повернуся. І бажано - не під вечір і не під вагітні дощем хмари.

Вверх-вниз, і знову в гору... Бусик долає кілометр за кілометром - і ось, нарешті, оаза цивілізації серед смерекової дрімучесті.

Турка.

	Як турки в Турці.

	Сюди спокійно поміститься пів-Турки.

Маленький райцентр відкривав незнані мені таємниці свого існування. Костел, де костел? Ага, ось... чекайте, та де він? Зник за черговим мотком серпантину. Що маємо навзамін? Сільського виду приватні будиночки, кілька п'ятиповерхівок, крамнички, затягнені в усе ще модну в наших краях вагонку, меридіан залізниці, який тонкою струною перерізує місто на дві частини.

Бусик в'їхав в арку віадука, протягнув ще з десяток метрів і зупинився. Приїхали. Двірець.

Вже по дев'ятій. Для карпатського містечка, де сонце - соня, що піздно прокидається і катастрофічно рано йде у гори спати, майже нічний час.

Ми нічого не боїмося (поки), ми йдемо досліджувати незнайоме місто, не маючи анінайменших планів щодо подальшого етапу подорожі. Можливо, зупинимося тут, можливо, "Львів-Солотвино" вкотре підхопить нас і відвезе в улюблений Хуст  - побачимо.

А костелу все не видно. Його пробує замістити махіна щойно зведеного греко-католицького храму. Громіздкий паралелепіпед з башточками на даху, гігантські галереї, маса квітів - споруда такого розміру душить об'ємами розкішне арт-нуво аптеки навпроти.

СТІЛЬКИ народу ми не зустріли за всі кілька годин в місті. Поштівка 1923 року.

Ось в такому будиночку хотілося б жити - з величезними вікнами і вкритими рослинною ліпниною балконами. Найгарніша житлова споруда міста!

Йдемо далі. Нам би перекусити, знайти костел і вирішувати, де будемо спати. Костел несподівано вигулькує десь попереду і вверху, а ось з кафе чомусь не щастить: закрито геть чисто все. Вулиці пусті і дикі, з провулків доноситься дебільнуватий регіт п'яненьких підлітків. Ліхтарі існують десь в іншій галактиці.

Єдиний працюючий продуктовий замінює своїм крамом повноцінну вечерю. Господиня на питання про готель йойкає і каже, що так, був колись, але коли то було, не працює. І гуртожитків нема. А приватні садиби? Пропіарений зелений туризм, де він? З'ясовуємо, що є тут такі газди, що один з своїх будинків гостям віддають, адресу жінка пояснює так плутано, що в бесіду вступає її син-підліток і намагається допомогти. Перелік відомих лише місцевим жителям топографічних орієнтирів збиває з пантелику.

...Відразу скажу: в плетиві темних вуличок ми заблукали. Гуртожиток якогось ПТУ шумів насиченими гормонами голосами, в кущах нетверезий молодик намагався згвалтувати дівчину з яскравим макіяжем, та голосно, але дуже вже неталановито робила вигляд, що намагається чинити опір. При бажанні п'яничку могла побороти перестаріла беззуба такса, що вже казати про дівча в соку і шкіряному жакеті.

Ми кидалися на кожен вогник - а раптом щось туристично-корисне, бувають же в світі готелі?

Бувають, та не тут.

Годину очікування на вокзалі я відвела під докладне вивчення накуплених у Львові книжок, а за кілька хвилин до опівночі ми вже зарилися в колючі ковдри знайомого купе. Безсонна ніч віднесла мене в Хуст.

А вам не радила б прибувати в Турку, не взнавши попередньо все докладно про те, де тут можна зупинитись. Місто проведення всесвітніх бойківських фестивалей не надто привітне до не(до)бойків. :)

	А про історію розказати? А ось!

З 1915 року мало що змінилося.

Турка - місце розселення бойків, які ще в княжі часи обрали сселилися по обидві сторони від Карпатського хребта. Перша письмова згадка про місто датується 1431 роком, коли польський король Владислав Ягайло надав її Ванькові Волоху.  

У 1730 році власник Турки Антоній Калиновський "вибив" для міста магдебурзьке право і навіть свою резиденцію перемістив сюди, у гори. Антоній же запросив у Турку отців-єзуїтів, за свої кошти спорудивши для них дерев'яний костел та всіляко їх підтримуючи.  

У 1743 році єпископ Вацлав Сераковський передав єзуїтам (яких стало більше -аж троє!) опіку над нечисленними турківськими римо-католиками. За шість років в місті була заснована й католицька парафія.

Єпископ Йосип Керський 22 жовтня 1773 року відновив парафію у Турці (бо за цей недовгий період часу австрійський уряд встиг розпустити орден єзуїтів). Отець Михайло Ключевич, бувший єзуїт, став місцевим парохом.

Тим часом дерев'яний костел старів, погрожуючи прихожанам ось-ось розвалитися. У 1767 році було закладено фундамент під нову святиню - вже муровану. Та пройшло десять років, старий костел таки розвалився, а новий все ще не було зведено.

	Тепер про костел.

	Сеанс спіритизму. Під храмом виявлено привид Блеки та невідомого котятка.

От ми потроху і дійшли до історії костелу, який я так мріяла побачити колись. Отже, в 1777 році завалився дерев'яний храм, турківська громада протягом наступних двох років змушена пристосувати під свої потреби недобудоване приміщення мурованої святині. Відомо, що в кінці XVIII століття храм мав п'ять вівтарів: зі старого костелу переселилися в нове житло вівтарі Богоматері та святого Ігнатія (Лойоли, ага), а ще - святої Теклі, Яна Непомуцена та Розп'яття.

У 1828 році парафія придбала ще один вівтар - святого Антонія.

В ХІХ столітті храм потроху будувався-ремонтувався (1846, 1862 роки). Нарешті, закінченого вигляду храм набув після того, як в 1906-1914 роках пройшла його реконструкція за проектом архітектора Станіслава Маєрського.

1914 року костел освятили. Мав він тоді - щойно після ремонту - лише один тимчасовий вівтар. А далі була світова війна.

Храм не обійшли пошкодження. В 1926-1928 роках - новий ремонт споруди, зведення навколо неї нової мурованої огорожі. 28 квітня 1927 року перемишльський єпископ Анатолій Новак освятив турківський костел.

В 1930-х роках було здійснено розпис храму та зведено муровану дзвіницю неподалік. На жаль, зараз від розписів і сліду не лишилося - я заглядала в широку шпаринку в дверях - білі стіни, кілька лавиць, медитуючий самотній священик.

Життя кипіло не у храмі, а поблизу - не дивлячись на пізній час кілька веселих монахинь грали з малюхами в м'яча, одночасно навчаючи малечу польської лічилочки.

Знаєте, хай краще вчать вірші, аніж напиваються під гуртожитками.

Тепер зрозуміло, чому москалів тут не люблять? Руйнації після світової війни. Місто виглядає цілком великим.

Та повернімося до історії храму. До речі, всі факти з його біографії я вичитала ось тут: 'Парафії, костели та каплиці. Львівська область' - 1-а частина 1-го тому, сторінки 280-282.

Турківський парафіяльний округ був найбільшим на теренах Галичини та охоплював понад 30 сіл. Та масштабна територія не завжди означає велелюдних натовпів прихожан: у 1913-1939 роках парафія включала близько 3000 вірних.

Костельне майно, яке пароху Ігнатію Кулаковському в 1945 році не вдалося вивезти до Польщі, було... знищене. Це вже за совєтів храм перетворився спочатку на склад, а потім на спортзал, а раніше в нього було кілька "філіалів": у Ясениці Замковій (св. Іоанна з Кентів, з 1914р.), Розлучі (св. Франциска, з 1914р.), Ільнику (1934), Соколиках (Серця Ісуса, 1912), Яворі (Різдва богоматері, з 1913р.) тощо. І в самій Турці було ще одне місце для католиків - каплиця при лікарні.

Споруда зараз знаходиться в перманентному ремонті.