Тут без праці Р. Афтаназі "Історія (Дії) резиденцій на давніх кресах Речі Посполитої" ніяк не обійтися.
Отже, колись Голозубинці були одним з фільварків дунаївецького ключа, який належав Красінським (Krasińskim).
(До речі, цей факт мене здивував, тому що місце садиби ідеально підійшлоб для середньовічного замку: на горі над річкою, що ще треба феодалу?)
В 1850 р. генерал Вінсент Красінський продав ці землі Віктору Миколаю Скібнєвському (Wiktor Mikolaj Skibniewski) гербу Слеповрон (близько 1785-1859). Цей шляхтич був головою Прикордонних Проскурівських судів, а дружиною його була Антоніна Залеська (близько 1801 - 1852). Потім Голозубинці та околиці (села Іванківці та Меланія) отримав п'ятий син Віктора Миколая, Віктор Зигмунд Скібнєвський (1835-1872). А останнім власником села був син Віктора ІІ - теж Віктор, але цього разу вже Станіслав (1864 - помер після І Світової війни). Одружений від був на Емілії Жураковській гербу Сас.
Ймовірно, в кінці 1870-х років Віктор Зигмунд Скібнєвський зводить на вершині гори над Голозубинцями великий маєток. Будівництво спочатку, здається, задумувалося як класицистичне (проект славетного господаря Новомалина, адепта класицизму Томаша-Оскара Сосновського). В результаті мала б вибудуватися прямокутна симетрична споруда, одноповерхова з боку головного в'їзду в маєток, а з боку парку (вірніше, прірви над Студеницею) - двоповерхова - земля тут так і летить до річки, лише дерева, здається, її спиняють.
Три ризаліти на центральному фасаді, від найменшого - до найбільшого - збереглися до наших днів майже без змін. Як колись, так і тепер споруда була потинькована.
Відомо, що на час побудови споруди парковий фасад мав мати великий балкон з балюстрадою, звідки відкривався шикарний, напевне, краєвид на село та долину Студениці. Фото 1914 р. це підтверджує: з бічного боку будівлі тоді й справді не росли дерева, а зараз мало що їх повно, там є ще й кудлата сіра Муха, яка намагалася мене розірвати на куски навіть після того, як яїї ДВІЧІ погодувала. Вредна якась, а ще має такого смішного грубенького песика...
Та невдовзі чи то плани, чи смаки господаря змінилися. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. голозубинський палац було значно розширено. Проект реконструкції розробив маловідомий барон Горох (Horoch) (це ж якийсь праправнук одного російського казкового царя, нє?). Тоді дещо було підвищено центральний ризаліт, а над портиком влаштовано напівкруглу лоджію. Біля правого бічного фасаду з'явилася прибудова - і яка! До досить суворої будівлі звідкілясь прилепилася симпатична башточка з високим шпилем на пірамідальному даху. Р-р-романтизмом запахло! Куди й поділася симетрія. До речі, дивні старі сходи, які ведуть на горище від башточки зараз, на старому знімку не помітні.
Зараз всередині про панські часи нагадують лише сходи і товсті стіни - хоч гарматою по них гати. Хоча одна з працівниць лікарні висловила сумнів з приводу давності сходів - тож лишаються лише стіни.
В описі інтер'єрів Роман Афтаназі посилається на А.Урбанського, на жаль, в жодній з трьох його книжок, які у мене є, я не знайшла навіть згадки про Голозубинці. Так от, Урбанський (за Афтаназі) згадує, що в палаці було чимало гарних старих картин голанської школи, а також "палісандрових" меблів. Були тут і ескізи до "Berezyny" Войцеха Коссака (відомого польського художника тієї епохи), а також родинні портрети Скібнєвських та Богданів (з цього роду походила дружина Віктора Зигмунда Скібнєвського Леопольдина).
В окремій залі зберігався турецький намет, який Віктор Станіслав привіз з подорожі до Аравії. В бібліотеці зберігалися рідкісні книги з філософії і психології, а також родинний архів за кілька століть. Плюс всілякі документи, привілеї та інша потрібна лише господарям макулатура, яка невідомо де поділася після революції.
