В липні 1649 р. село було спалене військом воєводи Белзького - та так спалене, що наступного року, коли Шепетівка вже в якості містечка відійшла до Домініка Заславського, в ній налічувалося всього три будинки. Заславський мав якесь ідеалістичне уявлення про містечка. :)
З 1673 р. це вже володіння князів Любомирських, ще пізніше це власність Сангушків. За Сангушків в місті запрацювала перша суконна мануфактура (1816), а околицями блукали стада тонкорунних овець. Почали саджати цукровий буряк, а в 1843 р. запрацювала перша шепетівська цукроварня. Ще за три роки відкривається рафінадний завод. Так було покладено початок ожирінню українців. :) В околицях працюють каменоломні.
Традиційний для наших земель перехід у власність роду Потоцьких відбувся вже аж в 1859 р. Саме Потоцькі і були останніми власниками міста - аж до 1917 р. За їх часів місто стало (в 1896 р.) волосним центром.
Колишні власники ще з 1821 р. мріяли зробити з Шепетівки курорт - і справді, тут непогані мінеральні води з вмістом заліза. Для малокрівних панночок ХІХ ст. - саме те, що треба. Лікувальні купальні в місті відкриті ще у 1884 р. І ще одна над-важлива подія сталася в 1873р. - через місто пролягла колія з Києва на Брест-Литовський. Саме залізниця на початку радянської ери поховає міські амбіції Ізяслава на користь провінційної і не такої древньої Шепетівки...
Пройшло ще 15 років - і у Шепетівці запрацювала поштова контора й телеграфна станція.
За Потоцьких Шепетівка була більшою, аніж зараз: 59 тисяч населення в 1891 р. проти неповних 45 в двотисячні.
От що цікаво: місто було більшим, так? І населення мешкало переважно в дерев'яних халупках, так? Тож за своєю площею ТА Шепетівка мала б бути значно більшою за ЦЮ? І як важко доводилося працювати 14 візникам, якщо зараз з їх роботою ледь справляються кілька десятків маршруток?
В радянські часи Шепетівка стала справжнім військовим табором: тут було 12 військових містечок, а поблизу села Судилків діяв військовий аеродром.
Тепер давайте про архітектуру. 4 церкви, костел і діюча синагога всім гуртом все-таки не переважать одного єдиного літературно-меморіального музею в самісінькому центрі міста. Комплекс постав в 1979 р. під музей, що вже й так функціонував в місті з грудня 1946 р. Індивідуальний проект створили
київський професор М.О.Гусєв та хмельницький архітектор В.М.Суслов. Процесом керували художник А.Гайдамака та лауреат держпремій скульптор Анатолій Ігнащенко (кибітка та "Сім культур" у Кам'янці - теж його, але вже пізні роботи). Музей вийшов незвичний. Круглий, як багаття, червоний як полум'я, революційний настільки, що мені млосно стало від однієї думки про експонати. Ні, емоції все-таки страшна штука. Ненависть до всього радянського переважила цікавість - і я вирішила вбити час за читанням в очікуванні на поїзд, аніж пройтися залами музею. Може, й дарма.
Скульптура Миколи Островського з'явилася раніше за музей - ще в 1966 р. її виготовили скульптор В.І.Зноба та архітектор І.Ланько.
