Генеалогічні корені Орловських зацікавлять сьогодні не багатьох, та кілька слів про них сказати варто.

Назва села поховить від прізвища магнатів, які володіли цими землями в другій половині XVI ст. Ян і Петро Маліївські, сини Якуба і Мальгожати — ось майже все, що відомо про перших власників Маліївців. Рід скоро вимер, не залишивши нащадків чоловічої статі. Маліївці перейшли до Кавецьких, на початку XVIII ст. — Пепловських та Туркулів, нарешті в другій половині XVIII ст. — в руки Свірських.

В 1785р. Юзеф Свірський продає Малієвецький ключ (не від замкА, ей! Так називалася нічогенька за розмірами земельна ділянка, в яку входило кілька сіл) Яну Онуфрію Орловському, коронному ловчому, і його дружині Анні зі Старжинських, власниці Віньківців. Для Маліївців починається нова славна епоха.

На той час чи не весь сучасний Ярмолинецький район вже належав Орловським. Було де душі розгулятися. Та головною резиденцією магнати обрали саме Маліївці. Після смерті Яна Онуфрія село дісталося в спадок його єдиному сину Адаму (1780-1848), плоскирівському маршалку шляхти. Коли і його земний час підбіг до кінця, маєтки поділили три його сини. Маліївці дійсталися старшому, Ігнацію, який помер неодруженим в 1899 р. Не оженився шляхтич зі зрозумілої причини: з 30 років він страждав на невиліковну душевну хворобу. Тому насправді цим маєтком опікувався його молодший брат Олександр (1817-1893). Так Маліївці мимохіть пов’язуються з славним в історії Франції іменем: другою дружиною Олександра Орловського була княгиня Клементина де Талейран-Перігор (Klementyna de Talleyrand-Perigird).

На початку ХХ ст. Маліївцями володів племінник Олександра Орловського Ігнацій Мєчислав (14.08.1865-19.05.1929). Цікава людина. Був ад'ютантом генерала Юзефа Галлера, після Першої світової війни — почесним атташе при польській амбасаді в Парижі. Маліївці його цікавили мало, занадто високого польоту пташка. Село купує син Олександра Орловського від другого шлюбу Ксаверій Францішек (1862-1926), який володів маєтком аж до революції.

O aedes, fausta es Nato, charissima amicis

(Без перекладу. Латини я не знаю. Мені дозволяється: я ж не фармацевт :))

Лаврентій Марчинський називав у своїх спогадах палац «чудовим», а його розміщення — «прекрасним».

Колись тут зберiгалася розкішна колекцiя польського живопису, де були твори таких знаних художникiв як Генрiк Семiрадський, Ян Матейко, Юзеф Брандт, Юзеф Хелмонський, Юлiуш Коссак, Тадеуш Айдукевич та iнших. Якщо навіть повірити, що читач ніколи не чув про Семірадського, спроб вразити його розкішшю колишніх Малієвець я не полишу. В палаці зберігалася «Свята родина» пензля самого Рафаеля (так, того, що Санті), а також портрет останнього короля Польщi Станiслава Августа, виконаний популярним портретистом Яном Лампi. На жаль, на колекцію збагатилися не українські музеї, а полум'я, яке жадібно пожирало безцінні скарби під час «націоналізації». К.Ф.Орловський пiд час громадянської вiйни, коли Подiлля було окуповане Антоном Денiкiним, вивозить зi свого маєтку найцiннiшi речi до Одеси, звідти, на французькому торговому кораблi «Дюмон де Урвiль» направляється до Марселя, а потім й до Парижа. Так врятувалася (щоправда, теж частково) знаменита бібліотека Орловських, яка налічувала 10 000 томiв, та родинний архiв, у якому зберiгалася переписка пап римських з польськими королями. Врятувати вдалося й найцінніші екземпляри з картинної галереї палацу. Решта цiнностей (меблi рiзних епох, вироби iз порцеляни, посуд) залишилася на мiсцi i була розграбована. Не пощастило й гербам Орловських «Любич» та Стажинських «Доліва», які колись прикрашали фасад палацу: збили. А домову каплицю закрили навіть не більшовики — цар після польського повстання.

Кожна резиденція мріє стати замком. Маліївці не виняток. В них навіть є найсправжнісінька вежа з зубцями-мерлонами. Розташована вона в глибині яблуневого саду перед головним фасадом палацу. Під замкову башту закамуфлювалася водонапірна вежа. Вийшло фантастично фотогенічно.

Резиденція без парку? Нонсенс. Парком займався відомий «ландшафтний дизайнер» кінця XVIII ст. Д. Клігер. Площа 17,2 га — достатньо, щоб розмістити два ставки, кілька приємних галявин — і навіть фонтани. Хоча «Білі лебеді» не збереглися, фонтан «Левина паща» працює й сьогодні. Парк дещо заріс (остання реконструкція мала місце в 1979 р.), але все ще зберігає залишки колишньої вроди. Багато місцевих дерев — аксакали віком понад 100 років. Поміж дубів, лип та ясенів з кленами ростуть ялина срібляста, сосна Веймутова та чорна, модрина європейська, смерека гребінчаста, туя західна і східна, оцтове дерево. Зараз парк є частиною природничого національного заповідника «Подільські Товтри», то ж є надія, що він ще згадає колишню славу.

Найбільше на території парку вражає скеля-водоспад з таємничими печерами. Народні перекази пов’язують їх з іменем месника Устима Кармалюка — як і кожну іншу печеру в радіусі 150 кілометрів. Чи переховувався тут Устим, чи ні — невідомо, Орловські називали скелю іменем святого Онуфрія. Є й доведений факт: в печерах за віки до Кармалюка був ранньо-слов'янський скельний монастир. У 1708 р. тут було засновано василіанську обитель. Збереглися вівтарні ніші та віконечка, прориті в м’якому пісковику.

Водоспад — справа рук не людини, а природи, хоча зараз потічок на вершині скелі вдягнуто в металеві лати. З давніх часів вода з водоспаду відводиться у став за допомогою дерев'яних, видовбаних зсередини колод. Цікаво!

Якщо піднятися до вершини водоспаду, побачимо так званий феномент — пам'ятний знак на честь Воздвиженської церкви (1673), зруйнованої в 1933 р.

Чарівність прку давно зробила його місцем таборів пластунів та зборів РУН-вірівців. Ще подейкують про незвичної сили мольфара з цього подільського села, та вчених фармацевтам про таке й розповідати не варто: засміють!