ГАИСИНСЬКИИ СТАРОСТА ХОТІВ ЗДИВУВАТИ СВІТ -І це йому вдалося. Доказ того — унікальний архітектурно-парковий ансамбль у сеяі Самчнках на Хмельниччині, що зберігся донині у всій своїй цілісності. Своїм 'замком' подоляни завдячують полковникові Петру Чечелю (1754 — 1843 рр.), гайсинському старості, який наприкінці XVIII століття купив у Старокостянтинівському повіті кільканадцять сіл {у таму числі й Самчики), де облаштував свою резиденцію. Чечель вирішив не лише збудувати палац, але й вписати його у ландшафт за всіма правилами паркової архітектури. Для розбудовм маєтку він запросив у глухий закуток Подільського краю найкращих тогочасних скульпторів, зодчих, художників, паркетників, столярів.
Серед садибних ансамблів України Самчики цікаві тим, що тут забудова збереглася такою, якою вона була на початку XIX століття. Палац із чіткою симетрично-осьовою композицією, геометрично виразним і зручним плануванням приміщень, суворими архітектурними формами є зразком будівлі, виконаної у стилі, що дістав назву ампір. За задумом архітектора, окрім палацу із білокам'яними колонами порталів, постали вишукані будівлі китайського павільйону, прибрамних будиночків. Чималу територію (нині близько 18 гектарів) було обгороджено кам'яним муром. При в'зді гостей маєтку зустрічала скульптура — усміхнений лев. Інвша — сумний лев — проводжала їх, коли вони покидали садибу.

Після поразки польського повстання на Правобережній Україні (1863 рік) Чечелі, як його учасники, втрачають садибу, її конфісковують і продають "з молотка". З І870 року атасником маєтку стає І. Угримов. Упродовж 34 років Угримови володіли Самчиківським палацом. Це була висококультурна і освічена родина, знайомство з котрою підтримували високі чини з Петербурга, Москви та Києва. У подільське палаццо приїздив гостювати відомий російський юрист А. Коні, професор Московського університету, директор Рум'янцевського музею М. Стороженко, автор "Толкового словаря" Д. Ушаков, професор Петербурзького університету О. Веселовський, знана польська піаністка С. Познанська та інші поважні люди.
Останнім власником Самчиківської садиби був київський видавець М. Шестаков (1856 — 1926 рр.), редактор журналу "Хазяйство" і газети "Ведомости сельского хазяйства й сельскохозяйственной промышленности". Як новатор свого часу, він до так званого пейзажного (англійського) стилю садиби додає елементи французького архітектурного стилю. Так Самчиківський парковий ансамбль перетворився на український Версаль,оскільки його було розплановано за всіма правилами регулярного паркового будівництва.
Симетрично посаджені ялини, американські липи, бальзамічні тополі і каштани оточували парадний в"їзд до головної частини садиби. Саме з ялинами пов"язаний казус, що трапився за радянських часів. Перед парадним входом партійці поставили бюст Леніна, та через кілька місяців на нього впала старезна ялина і розтрощила на друзки. Тодішня влада не полінувалася замовити другий пам'ятник вождю, але на нього теж падає ялина — вже з іншого боку. Тоді видається наказ зрубати весь ряд "ідеологічно шкіливих" дерев.
СТАТУЮ БУДДИ БІЛЬШОВИКИ ВТОПИЛИ
Після 1918 року садиба у Самчиках дивом вціліла. У її залах та покоях поселилися незаможні люди. Саме вони допомагали пролетаріям з району експропріювати речі з панського маєтку. Статую Будди, як розповілали місцеві старожили, винесли з палацу і по містку занесли аж до середини озера. На дні озера вона і тепер, але хто і за які кошти зможе підняти цю унікалі скульптуру, що ось уже понад 80 років перебуває під водою? Не відомі також безпосередні винуватці, котрі здирали паркетну підлогу і зрубували дошки біля кроков для розпалювання грубки. 1956 року на території парку розмістилася обласна науково-дослідна сільськогосподарська станція з відділами у будівля садиби. Частину заповідника перетворили на дослідне поле, де й нині вирощують агрокультури. Лише у 90-х роках у садибі було створено музей — відділ обласного краєзнавчого музею. Враховуючи її історичну, наукову та мнстецьку цінність, держава взяла садибу під охорону (номер 1704 особливого реєстру пам"яток історії),
..Якби стіни могли говорити, то вони б розповіли, як у заможного полковника Петра Чечеля виникла ця божевільна ідея - створити маєток-казку, маєток-легенду, маєток-загадку. До того ж на подільський рівнинах, де ані моря глибокого, ні скель стрімких. Та все ж, якби не амбіції гайсинського старости, ми не мали б зараз свого українського Версальського палацу, що в годині їзди від Хмельницького.

Яна Яницька, "Експрес"