Карта
Координати: 49°59′56″ пн. ш.26°01′03″ сх. д.
Так як Великі Загайці притулилися боком до Загайців Малих, а у тих стоїть древня оборонна церква, туристи тут цілком ймовірне, хоча й нечасте явище. Зараз тут що - погана дорога, нечасті автобуси (це якщо мова про інфраструктуру). З цікавинок став, досить мальовничий, у центрі села, - ну і дерев'яна Хрестовоздвиженська церква (1705, перебудова у 1864 р.) синодально-блакитного типу, типова така для Волині. Там спочатку трішки напружилися від мого фотоапарату, а потім гостинно обдарували купою яблук - і пояснили, звідки напруженість: в околицях багато храмів грабують, хоча тут і немає нічого старовинного чи цінного.
Негусто з пам'ятками? А що поробиш, палацу вже нема.
А був. Про нього і читаємо у V томі "Дій резиденцій на давніх Кресах речі Посполитої" Романа Афтаназі. У XVI ст. Загайці (тоді ще не Великі і Малі, а просто Загайці) належали родині Боговітинів гербу Корчак. Регіна Ірена Боговітинова після шлюбу з Костянтином Ярмолинським, отримала село у посаг. Правнучка Регіни Ева вийшла заміж за Андрія Блендовського - так Загайці перейшли до Блендовських, а потім і до Скибицьких. Саме від них наприкінці XVIII ст. село купив генерал Каетан Бубр-Піотровський (1760-1831), відомий своїми статками, скупістю і нестримною тягою до судових процесів. Хм, як я його розумію. Його маєток площею у 15 000 морґів успадкував син Теодор (1796-1860), кременецький маршалек. Теж був диваком, дуже гостинним маніяком етикету. Дружина його, Йоанна Моржковська, славилася красою, освіченістю - та фліртом з Красінським та Словацьким. Родина Бубрів перетворила Загайці на один з самих популярних волинських маєтків. Дочка Теодора Людвіка Потоцька передала Загайці своєму молодшому сину Євстафію (народився до 1850 р. - помер до 1914 р.). Мешкав він переважно у Загайцях, та вів таке гуляще життя, що за кілька років розтринькав весь свій спадок. У 1886 р. в нього навіть коней та вози забрали на аукціон, тож маєток, що сильно зіщулився з часом і включав вже лише Загайці, Євстафій продав Олександру Дровановському. Той у 1913 р. продав садибу Адаму Камєньському. У Першу світову комплекс досить сильно постраждав.
В 1921 р. претензії на Загайці висловила державна казна. Камєнський сяк-так пробував підтримувати зруйновані маєтності, та виходило не дуже. Процес тривав до 1933 р., держава виграла. В палаці розмістилися військові. Саме вони і донищили споруду, збиваючи ліпнину. переробляючи колишні салони на житлові кімнати або склади. Двері і паркет пішли дровами у грубки. Бідний Адам Камєньський намагався залучити Товариство охорони пам'яток - безрезультатно. Вже напередодні Другої світової Загайці нічим не нагшадували колишню великопанську резиденцію. Закотилося сонце і для флігеля, і для стаєн на 24 арабських скакунів (підлога в боксах була з паркету!), і для каплиці у глибині парку, і для класицистичного будиночка на шість помешкань для музикантів придворного оркестру, і для неоготичної будівлі адміністратора маєтку.
Коли саме було зведено великий класицистичний палац - невідомо. Ймовірно, на початку ХІХ ст. Бубрами.
У Р.Афтаназі є досить докладний опис помешкань палацу - та чи варто переповідати про всі ці "жовті", "рожеві" та "блакитні" салони, оббиті шовком; мармурові каміни; автографи великих (того ж Красінського, наприклад); велетенську квадратову бальну залу в біло-червоній колористиці; про численні коридорики та повороти, яких старий палац мав чимало; про масивні двері з червоного дерева? Немає того вже давно. Від парку (площею у 38 га) теж майже нічого не лишилося. Та й хутори Ліс, Руда, Степанський, Степ та Монастирищина вже теж пішли у небуття - як і цвинтарна каплиця Марії Магдалини, і цукровня.
