Перші письмові згадки про Славуту зустрічаються в документах досить пізно - аж в XVII ст. На той час у цьому місті існувало два поселення - Деражня і Воля, у яких 1629 року налічувалось відповідно 40 і 33 дими. Села належали князям Заславським. Близько 1634 року Деражню і Волю було об'єднано. Нове поселення спочатку називали Славутиною, згодом - Славутою. 

Коли Славута перетворилась на містечко, сюди переселилися 20 селян із сусідніх сіл Могилн, Княгинина, Білобережжя, Заруддя. 
Наступні згадки про місто зустрічаються в актах за 1650, 1651, 1653 рр. У 1708 і 1709 рр. Славута була розорена польськими та шведськими військами ("Потоп", про який писав Г.Сєнкевич). 
У 1673 р. славутський маєток як посаг княжни Теофілії Людвіки Заславської (померла в 1709 р.) перейшов до її чоловіка, князя Юзефа Любомирського, великого коронного маршалка.

Дочка маршалка Марія (1693-1729), друга дружина князя Павла Кароля Сангушка (1682-1750) знову отримала Славуту як посаг - так маєток перейшов до нового князівського роду - до магнатів Сангушків гербу Погоня. Є дані про те, що це сталося в 1703 р., але повірити у заміжжя 10-літньої дівчинки з 20-літнім удівцем трохи складно.

Належність до герба Погоня свідчила про литовське великокнязівське походження. Сангушки вели свій родовід від князя Ольгерда і відносились до вузького кола "головних княжат", які входили до складу Великої ради русько-литовської держави (разом з князями Острозькими, Корецькими, Збаразькими, Заславськими). Сангушки обіймали адміністративні посади на Брацлавщині починаючи з середини XV ст. Скажімо, Василь Сангушко став брацлавським і вінницьким намісником в 1443-1445 роках. Традицію продовжив його племінник Андрій Олександрович, який виконував аналогічні обов`язки на початку XVI ст.

Наступне покоління Сангушків отримало на Брацлавщині великі земельні пожалування. Федір Андрійович Сангушко, маршалок волинської землі, став у 1544-1547 роках вінницьким і брацлавським старостою. Ще раніше, протягом 1516-1517 рр., вінницьке і брацлавське намісництво обіймав його брат Роман Андрійович. В другій половині XVI століття родину Сангушків прославив князь Роман Федорович, "улюбленецькороля Сигізмунда Августа", польний гетман литовський. Блискучий полководець часів Лівонської війни, він декілька разів громив російські війська, захопивши в полон немало ворожих воєвод. В 1569 році князь Роман продовжив переможну серію битв, розсіявши поблизу Умані татарську армію. За свої подвиги він одержав брацлавське і вінницьке староство, а в 1566 році став брацлавським воєводою. В цій якості Роман Сангушко був присутній на Люблінському сеймі, котрий юридично закріпив створення об`єднаної польсько-литовської держави - Речі Посполитої. Брацлавським воєводою Роман Федорович залишався до 1571 р., коли помер у 34-річному віці. В ці роки був побудований родинний замок у Ізяславі. В наступні десятиріччя Сангушки продовжували відігравати помітну роль в політичному житті Брацлавщини і Поділля, хоча на подібні висоти претендувати їм вже не доводилось. Правда, Григорій Львович Сангушко-Кошерський в 1598-1601 рр. був брацлавським каштеляном, а його син Адам-Олександр в 1621-1630 рр. обіймав посаду подільського воєводи. 

Кажуть, усипальниця славетного роду знаходиться і зараз у соборі святої Дороти. 

Та ми щось відволіклись від долі власне Славути. Старший син Павла Кароля, Януш Олександр Сангушко, став наступним володарем ординації Сангушків, а власне Славута (і чомусь ще польський Тарнув) відійшла його брату від третього шлюбу батька з Барбарою Дуніною - князю Ієроніму Сангушку (1743-1812), одруженому з Урсулою Цецилією Потоцькою (в нього потім було ще дві дружини, залишмо краще цей перелік). Його син, генерал коронних військ Євстафій Сангушко (1768-1844) став наступним власником маєтку. Як і Тарнова, Шепетівки, Антонін... Далі прийшла черга його старшого сина - Романа "Сибіряка" Сангушка (1800-1881). В Сибіряка була лише дочка Марія Клементина, тому після його смерті родинне гніздо відійшло племіннику і тезці, князю Романові Сангушку (1832-1917), остатньому власнику славутського ключа до революції. 

Після другого поділу Польщі місто залишилось власністю Сангушків і стало їхньою головною резиденцією. Старий, збудований в XVIIст. замок князь Ієронім перебудував на палац, навколо якого розкинувся великий парк. За даними Романа Афтаназі, князь звів палац на новому місці - і цей первісний одноповерховий палац довго не простояв.

Будівлі першого славутського палацу і двох флігелів, які пильнували біля нього на варті по обидва боки, стояли на піщаній косі, позбавленій хоч якихось зелених насаджень. Князь помер у 1812 р., тож не встиг ані нормально облаштувати палац, ані розбити навколо нього парк. Його син Євстафій теж нічого не зробив, щоб славутський палац став гарнішим. Йому було не до того - весь свій час він віддавав  розведенню арабських жеребців. 

 Нарешті аж Роман Сангушко, учасник повстання 1831 року, повернувшись на батьківщину у 1844 р., взявся в 1850-х за розбудову маєтку. Він добудував другий поверх палацу, а до правого ризаліту - аркадовий під'їзд. Роман був удівцем, активного соціального життя не вів, тож у палаці навіть не мешкав - облаштувався у павільйоні-стайні. Він теж дуже любив коней, ага - це, напевно, було родинне. 

Палац нарешті перетворився на родове гніздечко аж при його племіннику - та й не так племіннику, як його дружині. Вже не два, а три поверхи. Вже гордий герб Погоня над фасадом. 

Відомості про інтер'єри резиденції досить скупі. Й. Дунін-Карвицький згадував, що весь перший поверх, в якому до того майже не жили, князівська пара Кароліна і Роман Сангушки призначили на "приймальні апартаменти". Частину палацу вмеблювали меблями з червоного дерева, оббитими червоною ж тканиною і декорованими бронзою. Головну сходову клітину та кілька салонів оздобили старовинними гобеленами, які до того часу зберігалися в родинних скринях. Гобелени були оздоблені - на замовлення князів - родинними гербами. Один з гобеленів (в головному салоні) зображав, для прикладу, купідонів серед хмаринок - зовсім у стилі Тіціана. Були також гобелени на біблійну тематику та із зображеннями краєвидів. 

У палаці була багата бібліотека з колекцією рідкісних книг (ядро збірки складала колекція князів Чарторийських з Корця, яка була перевезена у 1810 р.). Станом на 1870-ті роки книгозбірка налічувала понад 5000 томів. На початок ХХ століття вона збільшилася ще в кілька разів. Спочатку бібліотека містилася в двох великих палацових залах, а пізніше переїхала у стаєнний павільйон, до колишнього помешкання її засновника, князя Романа-старшого. На поповнення бібліотеки той не шкодував ані часу, ані коштів. У збірці були Біблія Радзивілівська (1568), Біблія Острозька (1581), Біблія Леополіти (1577), "Казання" ("Слова") П.Скарги та інші стародруки, прикрашені мініатюрами, а також родинні архіви. 

Була, зрозуміло, й картинна галерея, в залах якої розміщувались переважно портрети, а також полотна кращих польських художників, видатних майстрів старої італійської й фламандської школи. Галерея оцінювалась вже тоді мільйонами карбованців і переважно складалася зі збірки картин із Заславля. Найбільший інтерес викликало велике полотно, яке приписували Томазо Долабеллі. На ньому було зображено сейм Сигізмунда ІІІ, під час якого князь Жолкєвський представляв королю взятих у полон боярів Шуйських. Ця картина довго перебувала у замку в Заславлі, потім була видерта з рам і сильно пошкоджена. В такому вигляді довгий час вона валялася на якомусь складі, аж поки її не побачив Роман Сангушко - і не наказав запрошеному закордонному художнику відновити полотно. 

Зустрічала відомості, що начебто у палаці були також роботи видатного фламандця П.П.Рубенса: "Життя Марії Медічі", "Лихо війни", "Селянський танець", "Кермес", "Охота на кабана", "Пейзаж з райдугою". Чесно - я не дуже вірю. Була й багата колекція скульптурних зображень святих, створенних у XVIII ст. італійським скульптором А.Кановою, та дві мармурові статуї святих, яких приписували (навряд чи маючи на те якісь підстави) самому Мікеланджело Буонаротті. 

Серед інших збірок Славути треба згадати колекцію старовинних тканин та археологічних знахідок. Князь Роман "Сибіряк" Сангушко зібрав чималу колекцію старовинної зброї.