Сатанів вже бачили? А це - зовстім поруч, на тому-ж таки Збручі.
Це – продовження містечка, але між ним і Сатановим - 3 км польовою дорогою. Кілька разів на день сюди ходять рейсові автобуси з Хмельницького, Франківська та інших великих міст - до зупинки "Санаторій "Сатанів".
Дорогу підказувати не потрібно: дзвіницю монастиря і новий синій купол церкви видно здалеку. Адже їхати сюди не курортникам варто саме заради древнього оборонного монастиря, чиї споруди були своєрідним продовженням надукріпленого сусіднього містечка.
Оборонний Троїцький монастир XVI–XVIII ст., що розташувався на пагорбі над Збручем, поєднує риси фортеці і тихої обителі. Справді тихої: монахів зараз немає, комплекс підтримують на плаву молодий священник і його дружина, дуже приємна і привітна жінка. Від фортеці тут міцні в‘їздні ворота з валами поблизу і двометрової товщини стіни комплексу. Стіни захищали монастир з трьох боків і піднімалися на висоту до шести метрів. З четвертого боку такого міцного захисту не потрібно було: там скелясті урвища над річкою. Десь в них ще є до цієї пори не вивчені рукотворні й тісні печери над Збручем.
Троїцькій монастир в Слобідці початково був збудований з дерева, а от коли саме це сталося - невідомо. Саме ця малодослідженість і дає грунт для фантастичних версій про заснування обителі в ХІ ст. Хоча можна допустити, що в ті часи тут міг існувати скромний печерний скит над Збручем. Побідними монастирями тоді було багате Подністров'я.
Кам'яні будівлі комплексу орієнтовно датуються на основі архітектурних досліджень першою чвертю XVII ст. Монастирський ансамбль складається з Троїцької церкви, триярусної надбрамної дзвіниці, яку, власне, і видно ще з Сатанова, келій, в'їздної брами та огорожі. Монастир зазнав перебудов у 1744 році, коли комплексу надали виразних рис бароко. У ХІХ ст. до однонавної Троїцької церкви добудовують притвор. Ще цікавинка: на південно-східній стіні храму в 1744 р. встановлено сонячний годинник з маскароном. Інформація про збережені у інтер'єрах храму темперні розписи вісімнадцятого століття не підтвердилася - церкву розписали вже за незалежної України (православним віддали святиню в 1989 р.). В північній частині церкви влаштовано пивницю.
А от залишки фресок на склепінні в'їздної брами й справді помітні. Біля брами - розвалини келій. Ці невеликі кімнатки мали вікна-бійниці і готичні склепіння-стелі. Десь, певно, під келійним корпусом були й монастирські каземати, де начебто катували і ховали живцем - а що, з фанатиків станеться. Начебто тут знайшов смерть не один гайдамака, чимало з них були закатовані. Деяких піддавали тортурам і в колишньому печерному скиті. Скільки тут правди, скільки фантазії - невідомо.
Колись на території монастиря діяло аж три церкви. Спочатку, певно, всі були дерев'яними. Одна з них була освячена на честь Троїці і св. Миколи. Під час розбирання однієї з дерев'яних церквів комплексу робiтники знайшли напис «1600 рокъ». Перша більш-менш точна дата в історії кляштору.
В 1707 р. монастир відійшов уніатам.
Про горіх на монастирському дворі розповідають легенду: начебто його чи то подарував, чи то власноруч посадив російський імператор (ймовірно, Петро І, він бував у Сатанові). Мовляв, зараз посидиш під цим старезним деревом - і матимеш душевний спокій. Знаєте. така ж порада підійде до будь-якої лавиці під будь-яким старим деревом. :о)
А про Петра І і Сатанівську Слобідку є ще одна оповідка. Начебто повертаючись з Пруського походу в 1711 р., цар заїхав до Сатанова. Після оглядин замку поїхав до монастиря. Тут на московського самодержця чекав проповідник-уніат І. Чижевський, який заготовив гарну проповідь, сподіваючись вразити гостей красномовством. Ну але ж російський гумор навіть в ті роки був російським гумором - під час проповіді царський блазень підкрався до Чижевського - і зрізав ножицями розкішну бороду ієромонаха. Нещасний священик так вразився несподіваному ганебному вчинку, що заплакав. Петро І блазня відсварив, а ченцю відсипав жменю монет.
З Сатанівської Слобідки походить літописець Арсеній Сатановський. Звідси від дістався аж до Москви, де працював при дворі російського царя Михайла Федоровича Романова.
За Середньовіччя монастир підтримував тісні зв'язки з Києво-Могилянською академією та друкарнею Києво-Печерської Лаври.
В 1899 р. монастир став жіночим. В радянські часи історія комплексу кілька разів переривалася. Спочатку обитель закрили і зруйнували в 1929 р. В часи Другої світової, з 1942 р., сюди повертаються монашки і ігуменя Рафаїла. Їхніми силами було відреставровано церкву і келії, при комплексі було невелике господарство. Монахині працювали на землі, доглядали за худобою, шили ковдри і подушки на продаж. В 1962 р. монастир було знову закрито. Церковне майно вивезли на смітник сусіднього села, а споруди комплексу залишили напризволяще. Коли я вперше побувала тут у 1999 р., комплекс являв собою руїну. Через 10 років, правда, мало що змінилося: грошей на відновлення келійного корпусу так і немає.
Що ж робити? Жебрати? Хм, ідея... Адже, читала, саме в Троїцькому монастирі колись діяв єдиний в Україні цех жебраків. Він був офіційно зареєстрованим, мав свою символіку, печатку і керівництво. Щоб стати членом цеху, потрібно було шість років (!) проходити в учнях, а потім здати екзамен. Щовесни місцеві цеховики-жебраки розбрідалися звідси по Поділлю і Волині, а на зиму поверталися в монастир. Старих жебраків, яким вже було не під силу ходіння селами, довічно утримували молодші колеги по цеху.
