Координати: 49°16′03″ пн. ш.24°43′56″ сх. д.
Карта. Село лежить приблизно в 10 км від Бурштина.
Близько 200 жителів.
Світ зменшується і об'єднується, між Бельгією, Нідерландами і Німеччиною давно вже жодних кордонів, а галицьке село Сарники над Гнилою, пробачте, Липою взяло і розвалилося на кілька частин. Бо тяга до окремішності і самостійності в галицькій крові. Щоправда, з одних Сарників випучкувалося аж три різних ще у XV ст., але що це змінює? Вони так і залишилися собі дальніми родичами, а не спільним організмом. Час змінив їм назви, ще й порозкидував по прикарпатських районах: Сарники Середні вже шість десятилість як Діброва Рогатинського району, Сарники Долішні - Поділля Галицького, і лише Верхні Сарники залишилися Сарниками. Вже без придомку "Верхні", просто Сарники на Рогатинщині.
Конкретно наші Сарники з цієї сторінки - вони були Долішніми. Страшна історія напіврозпаду одного села на кілька при детальному вивченні виявиться зовсім не страшною, а буденною. Скриньку Пандори відкрила Хелена в 1447 р. Прізвище Хелени невідомо, документи знають її просто як Хелену з Сарників. Вона одружилася з Петром Добейовським гербу Доліва - так поселення почало скакати з рук в руки. У 1466 р. Сарники вже дісталися Лассоті і Петру, синам якогось Говорка де Сдзєхов (о боже, є ж в людей імена - Goworko de Sdziechow!). Вже в 1470 р. тут хазяйнували спадкоємці Завіши з Гнильча, а у 1476 р. - Петра Злотницького.
Де багато власників, мало миру. Кожному треба свій клапоть землі - як краять на ділянки поля і городи, так розкраяли і Сарники.
Наступна звістка про село зустрічається вже під 1578 р. - тоді воно належало Красицькому. І знову біла пляма - без згадок в документах ніхто тепер не відає, які чорти водилися у тихих болотах Гнилої Липи. У 1702 р. Сарники Долішні - вже власність Антонія Стаміровського, у 1716 р. - безіменному для нас вже Нітославському. На середину ХІХ ст. маєток, що складався з Сарників Долішніх і Сарників Середніх, був у Боніфація Янішевського, на зламі ХІХ-ХХ ст. - у Хелени Мицельської з Кречуновичів (1867-1934), в міжвоєнний час - у Олександра Кречуновича. Чоловік Хелени з Кречуновичів, граф Маурицій Мицельський (народився у Парижі 29 вересня 1867 р. - помер у 1939 р.), чимало доклався до розбудови села, яке зараз називається Поділлям.
Зараз всіх жителів Сарників менше, ніж колись було одних тільки католиків: у 1885 р. їх нараховувалось тут понад 300 осіб - і їм потрібен був власний храм, бо до Бурштину все-таки 10 км. Тодішні власники села, графи Мицельські дали кошти, і у 1896-1900 рр. в селі звели невеличкий нео-готичний костелик за проектом випускника Львівської Політехніки Альфреда Броневського (Alfred Broniewski, 1869 - ?). Навіть не зовсім нео-готичний - у скромній споруді відчувається і вплив модного у той час нео-романського стилю. Одночасно зводились мурована дзвіниця на три дзвони та плебанія. Одновівтарний храм було освячено у 1901 р. під титулом Непорочного Зачаття Діви Марії. Будували довго, але, здається, не дуже уміло: через слабкість фундаменту вже в 1937 р. споруду вважали аварійною.
Юзеф Скрабський у своїй статті про костел у Х томі "Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego" згадував, що костелик у Сарниках є типовим продуктом круга Юліана Захаревича, але виник десь на декаду пізніше інших таких храмів.
Мицельські, здається, були ну аж дуже релігійними. Ні, не так: Хелена Мицельска, здається, була дуже релігійною, а чоловікові вже ніц не лишалося, як слідувати у фарватері коханої католички: перед Першою світовою війною він навіть звів муровану капличку у своєму палацику. Після війни вона довший час була занедбана, але у 1932 р. її відремонтували.
О, до речі - палацик. Палацик тягнув на цілий палац і був еклектично-фантазійно симпатичним. Башточка, високі комини на даху - миле провінційне шляхетське гніздечко, від якого сліда не лишилося.
В 1900 р. Маурицій і Хелена Мицельські привезли у рідні пенати кількох місіонерів з-під Кракова. Графи надали їм будинок, наділ землі і капітал у розмірі 42 000 корон у вартісних паперах (цікаво, чи радів граф такому розкладу?). За це місіонери мали нести свою віру по Галичині (в радянські часи це називалося "окатоличувати") та правити у костелі. Вони це й робили - до 1907 р., коли за незрозумілих обставин покинули село. Графиня дуже-дуже просила - і вже у 1908 р. в Сарниках Долішніх утворили експозитуру бурштинської парафії. До неї включили і Сарники Середні. В тому самому році місцевий священик Йосиф Харра почав просити про перетворення несамостійної експозитури у самостійну парафію. Архієпископ погодився, прохання відправилося вище - і у 1912 р. Віденське міністерство релігійних культів дало згоду на утворення парафії у Сарниках Долішніх. Швидко, правда, все ще не було - парафія, що включала також Сарники Середні і Желібороди, була утворена аж у 1925 р.
Останнім місцевим парохом був Віктор Шклярчук, який загинув 10 лютого 1944 р. Невдовзі після того плебанія згоріла, а частина парафіян змінили свою віру на менш небезпечну. Дехто з місцевих католиків зараз скупчено проживає у селі Гродкові у Польщі.
В радянський період було не до месс, в костелику розмістили склад-агроцех, забивши вітражні вікна дошками і розділивши храм на два поверхи - так часто по селах робили. Десь в той самий час зникла і дзвіниця.
В 1991 р. храм навіть повернули місцевим католикам, та в тих вже не було ані коштів, ані сил, аби повернути напів-руїну до життя.
В галереї праворуч є цікаве фото часів Першої світової: німецькі могили біля костелу. Ще одне фото з тієї війни йде нижче - там вже жодних поховань, а просто фіксація себе: для німців храм з дерева був все-таки великою чудасією.
Зараз ніякі німці біля тієї самої церкви в Поділлі б вже не фотались - бо розташований у центрі села греко-католицький одноверхий Успенський храм, зведений в останні роки ХІХ ст., повністю вбраний у капарну вагонку. Там якась плутанина з роком будівництва святині: на наріжному камені напис "ROK 1899", але є якісь дані про 1889 рік. Храм був філіальним до парафіяльної церкви у Діброві (Сарниках Середніх).
Ну, як би не було, а колись я маю їх побачити - понівечений часом костел і понівечену людьми церкву.
