Тайні кури, Тайні гури...

 Тайкури знаходяться на південний схід від обласного центру Рівне. Таємничі відголоски в назві поселення дійсно не позбавлені деяких подій. „Тайні гурі” – так польською звалась колись ця перерізана ярами місцина. Густо порослі лісами, вони надавали чудову можливість сховатися тут від переслідувань ворога. Відомі Тайкури з 1570 року. Ще в 1583 р. належали вони І. Шпановському, та після весілля Теодори Шпановської з Юрієм Вишневецьким відійшли до цього впливового князівського роду.

Після отримання містечком магдебурзького права в 1614 р. його населення помітно збільшилося, пожвавилося ремісниче життя. На початку 18 ст. Тайкури переходять до Пепловських.

Блека біля руїн замку.

"Дорога в Тайкури починається біля східної околиці Рівного, а потім довгим спуском проходить через село Колоденку. Знову підйом, потім кілька кілометрів по плато, і ось відкривається живописна панорама невеликого села з яскраво вираженою ландшафтною домінантою - високим пагорбом, на вершині якого видніються руїни, а точніше говорячи – лише окремі фрагменти замка Вишневецьких". Гарно звучить у путівнику, на своїй же шкірі переконуєшся в тому, що дороговказів на Україні в кілька разів менше, аніж хотілося. Нічого, зате лексикон поповнюється новим словом "соша" (то бруківку волиняки так називають). Якщо є бажання півгодини труситися по жахливій дорозі, а потім побачити жалюгідний... ні, навіть не скелет - шматок скелету замку - вперед. Якщо не для "галочки", а саме серце жене вас такими шляхами - розумію і підтримую, бо сама така.

Отже, прибули сяк-так у село. Знайшли рештки костелу недалеко від тракторної майстерні чи що то за центр сучасної думки розміщено там поруч, а далі - пішки. Повз сосновий бір, вгору, чагарями та кропивою у людський зріст, повз сліди колись могутніх валів. Вперед! Ось і залишки замку. Побудований він в кінці 16 –на початку 17 ст., замок зайняв зручну для оборони західну частину невеликого плато. Відділений зі сходу глибоким ровом, він мав в плані форму, близьку до квадрата, з неприступними кам'яними стінами. Непростими були підступи до нього, в чому і зараз можна ще впевнитися. Спочатку потрібно одолати кручі природної височини. Здається, ось вони – стіни. Але тут на дорозі з'являється насипаний на півкільцем земляний вал, за яким навіть дотепер зберігся триметрової глибини рів, порослий дикою малиною, шипшиною, бузиною. Далі ще близько 15 метрів крутого, напевно, спеціально сформованого спуску – і лише тепер турист опиняється у підніжжя колись могутніх стін, що ревно оберігали своїх господарів. Заселеним замок простояв до 1825 року. Після великої пожежі він стояв пусткою, а в 1876 році новий його власник Олександр Ілльїнський передав напівзруйновану споруду на розібрання місцевим євреям.

	Ще один замковий фрагмент

Біля підніжжя північного нахилу замкової гори, поруч з невеликим ставом, як я і говорила вище, зберігся остов костела св. Лаврентія, збудованого Пепловським в 1710 році. Однонавний храм з витягнутою граненою апсидою і двома бічними капелами на половину висоти нави обнесений з усіх боків напівзруйнованою, але все ще міцною кам'яною стіною, в західному куті якої надбудована дзвіниця у вигляді високого фронтона з трьома вертикальними щілинами для дзвонів. Колись костел мав маленьку вежу-пінакль над коньком скатного даху. Не дивлячись на страшний стан споруди, в інтер'єрі добре видно основні елементи архітектурного оформлення: пілястри, горизонтальні пояски, карніз з складним набором профілей.

Навпроти костела, в іншій частині села, на північному пагорбі сховалася в густій листві кам'яна Покровьска церква, збудована 1730 року. Це часто зустрічающийся на Волині тип п'ятикамерного храму хрестового плана з восьмигранною апсидою і такими же боковими об'ємами. Західний притвор являє собою четвертик, над яким на другому ярусі розміщена дзвіниця.