English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Моквин

 Знахідка по дорозі на Губків.


Вид на костел

Вид на костел Валевських в Моквині від зруйнованої кузні.


 Як це було

Таємниче ЩОСЬ

Таємниче ЩОСЬ у парку. Треба дослідити!

Карта

Координати: 50°57′33″ пн. ш. 26°48′05″ сх. д. (G)

 

Ми (я, Софія, Кіфа та Шукач) жарким вересневим пополуднем летіли в кіфиній машині назустріч омріяному Губкову. Волинську перлину не бачив ще жоден з нас, ми були піонерами - для себе самих, а це теж не мало. Дорога плутано стелилася волинськими селами. Я чортихалася про себе - стільки кілометрів проїхали, кілька райцентрів лишили позаду - ну он хоча б Березно, - а все ще нічого цікавого не побачили.

 СТОП! А що це за деревами таке? Виглядає на щось антикварне. Зупинка мотору!

Ось так ми і потрапили в тенета моквинського костелу та моквинських дітлахів та краєзнавців :о).

Як я люблю ось такі несподівані, неплановані знахідки в провінційній тиші селищ і сіл, знали б ви! Імпровізоване дослідження затягнулося більш як на півтори години, але варто було поглянути на наші обличчя - ми анітрішечки не жалкували про це. І як добре, що за допомогою місцевої дітлашні вдалося знайти тих, хто щиро цікавиться історією рідного містечка і може щедро поділитися знаннями з дещо ексцентричними туристами з червоного авто!

Отже, про невеликий і, можливо, не вельми цікавий храм в тіні старих дерев та про поселення, в якому він знаходиться, вдалося дізнатися ось що:

 

Назву свою Моквин отримав не дарма: тут часто бувало мокренько від Случа, що не хотів після дощів триматися своїх берегів та розливався околицею. Болотиста територія. Місцева вчителька Тетяна Лафінчук розказувала про надзвичайний довгий дощ в 1934 році, коли село перетворилося на міні-Венецію. До речі, одне з сусідніх з селищем озер називається Безоднім - і може похвалитися легендою про себе (колись в його води начебто провалилася церква, а значно пізніше вояки Другої світової потопили в його водах танк). До речі, з 1962 і по 31 жовтня 1990 року селище називалось Першотравневим. Ніяка назва.

До речі, має всі права на існування також версія про фінно-угорське походження квакаючої назви поселення - нехай до Москви і далеко, але Іква тече теж Волинню!


 Мокре Першотравневе

Фото вже неіснуючої церкви

Фото вже неіснуючої церкви з шкільного архіву.

Малолюдний кордон Полісся і Волині. Вкрита невисокими пагорбами долина Случа здавна була вибрана нашими предками як непогане місце для життя. Село Моквин з'явилося над річкою, певно, ще в дотатарські часи - дуже вже місце гарне і зручне (про це свідчить і назва сусіднього села Хотин, не плутати з буковинським форпостом!), але перша згадка про нього відноситься лише до 1564 року, коли воно було власністю луцького старости, князя Б.Ф.Корецького. Про те, що дата ця омолоджує Моквин не на одне століття, свідчать і знахідки поселення доби ранньої бронзи, виявлені археологами.

Чисельністю населення Моквин не відрізнявся: в містечка надто часто змінювались власники. Після Корецького, в 1594 р. таким власником був Олександр Семашко, а від його онучки як посаг відійшов до червоногрудського старости Станіслава Даниловича (помер в 1632 р.) - ну і наступні серії кавалькади братанків і племінниць. Досить довго поселення належало Цетнерам - як і сусідній Губків. Потім наступили часи Потоцьких. В 1744 р. Франтішек Потоцький та його мати теофіла продають Моквин власнику Рівного, князю Станіславу Любомирському. Вже князь вже в 1755 р. перепродує волинські маєтності за 63 тис. злотих Валентію Тржебухівському (Walenty Trzebuchowski, 1713- 19.10.1783). Напевно, саме Валентій звів у Моквині наприкінці XVIII ст. маєток, який знищила Перша світова війна. До Другої світової дожив лише один флігель в ландшафтному парку. Відразу після бездітного Тржебухівського Моквин успадкували Валевські, тож саме вони жили в цій резиденції.

 

Про "юнацький" період розвитку поселення відомо небагато: в 1583 році в селі налічувалося всього 30 димів. Коли в 1594-1596 роках тихим волинським краєм прогуркотіло бурею повстання під приводом Северина Наливайка, загін повстанців на чолі з Г.Лободою захопив маленький Моквин.

Покращилися справи в поселення допіру на початку XVII століття: на 1629 рік в цьому селі Губківської (Хупківської) волості Луцького повіту вже було 79 димів. Селяни окрім власне селянської праці займались і ремеслами, а вироби збували на ярмарку в сусідньому Березному. Коли піднята Богданом хвиля докотилася до Моквина, селяни повстали проти місцевого поміщика з роду Даниловичів, за що і поплатилися пізніше за вироком Луцького гродського суду.

 

Невідомо, коли саме Моквин потрапив у власність до заможного роду шляхтичів Валевських. Саме один з Валевських заснував в поселенні на початку ХІХ століття суконну мануфактуру, яка виробляла продукції на 3325 крб. у рік. Десь тоді ж в поселенні з'явився також млин, ставиться турбіна, зведена з каміння, привезенного з сусідньої Балашівки - так зробили шлюз, який ще пам'ятають старожили Моквина. Саме при будівлі шлюзу відзначився один з жителів Балашівки - невідомий богатир притаскав сюди аж з рідного села камінь вагою в два пуди (32 кг). Ого!

Потім Валевський вирішив спеціалізуватися на папері - та не простому, а для сигарет. Для цього зводиться папірня. До речі, папір цей мав відповідати шаленій кількості стандартів: зольність така-то, кількість кальцію така-то, нуль зараженості тощо. Папір випускали в вигляді невеликих книжечок "Аїда". Сфінкс на жовтому фоні, 50 листочків, вартість - 5 грошей.

1848 року пан на свої гроші фундував жителям села мурований (за версією "Історії міст і сіл УРСР. Рівненська область") храм. (За даними путівника по Волині Мєчислава Орловича, церква була фундована не Валевським, а якимось Тжебуховським). Дивне явище для дерев'яно-церковної Волині.


 Трохи фактів.

Знову костел.

Знову костел.

Була в селі і дерев'яна церква (див. фото), зведена одночасно з костелом в 1895 році. В 1960р. її підірвали (за що, вірять жителі селища, нащадки місцевого Герострата до сьомого коліна народжувались і народжуватимуться глухими), а вже після розпаду СРСР на її підмурках звели церкву-клон, щоправда, на кілька метрів нижчу.

Той 1895 рік був для Моквина роком піднесення та будівництва - церква, костел, папірня... Парірня робила і картон - з ганчір'я, яке вимінювалося в селян на брязкальця на кшталт мідних хрестиків, дерев'яних гудзиків тощо. Ось де і правда - шило на мило... У 1898 році Валевський засновує Товариство картонно-паперової фабрики "Моквин". Кількість жителів на той час сягнуля 1683 чоловік.

 

У 1861 році, коли кріпацтво нарешті залишилося в минулому, жителі Моквина отримали в наділи по 7-9 десятин землі.

В другій половині ХІХ століття село познайомилося з залізницею - неподалік пролягла гілка Рівне - Лупінець.

У 1867 році в Моквині з'являється перший навчальний заклад - парафіяльна школа. З 1882 року діє поштова контора.

Під час столипінських реформ багато жителів Моквина розселяються по хуторам на відстані 2-5 км від селища. Думаю, якраз в ті часи виникло сільце Новий Моквин, яке можна розгледіти лише на картах-кілометрівках.

1909 року відкривають однокласне сільське училище, яке знаходилося в приватному будинку. В училищі навчалося 60 хлопчиків та 4 дівчинки.

Про ХХ століття, партизанщину та інші події нам не розказували - але про це можна прочитати, наприклад, тут. А в цьому альбомі можна оглянути моквинські доти 1939 року. 

 

До речі, папірня в Моквині функціонує дотепер. Роблять між іншим туалетний папір. А що, теж потрібна штука!


 Замок Валевських

В храмі.

В храмі. 11.09.05.

Про замок, який стояв на узвишші на краю поселення, пам'ятають ще місцеві старожили. Пам'ятають і гарні ліхтарі, що освітлювали чудово впорядковану та загороджену територію маєтку по вечорам, і псарню - пан Валевський любив собак, і гарний фруктовий сад навколо двоповерхового замку, і два фонтани по боках від будівлі. Був на території саду звіринець: вовк в вольєрі, кілька диких кіз, які мали право вільно пересуватися маєтком - окрім святкових днів, коли їх прив'язували: занадто людно було тоді тут, з протилежного вовку кутка огорожі, через браму, віруючі з'їжджалися до костелу. Добротна огорожа трималася найдовше - її розтаскали на каміння не більше 10-20 років тому.

Не варто шукати на замчищі уламків товстих стін чи залишків башт: лишилися подекуди стіди фундаментів у траві, оце й все. Замок був дерев'яним. Білосніжна будівля моквинського будинку культури, хай там як архаїчно виглядають її величезні напівкруглі зверху вікна - новобуд  (якщо так можна казати про споруду, що відствяткувала в 2005 році свій півстолітній ювілей). Але новобуд, зведений на підмурках старих замкових підвалів.

Яким був замок у Моквині, пам'ятають старі модрини біля клубу - але мовчать, не видаючи таємниці.

Валевський був гостинним господарем для поляків-"осадників", які їхали на "кресовий" край світу в пошуках чи то свободи, чи то грошей. Польські колоністи, переважно колишні військові (улани, як нам розказували) селилися навколо панського маєтку.


 Осердя католицизму

Пустка вівтаря.

Пустка вівтаря.

Польські колоністи жили не лише в Моквині, а й в навколишніх селах (Воясковичах, Балашівці, Мачулянці). В жодному з сіл не було свого католицького храму, тому латиняни змушені були ходити помолитися до Моквина. В Моквині без костелу було не обійтися.

Єдина вціліла споруда з часів Валевських кутається в шалик з легенд та переказів. Звичайно ж, говорять про підземний хід - на щастя, не до Губкова, а лише до замку (сто метрів під землею - охоче вірю, це мало схоже на казку). Та й яка казка, якщо є ще живий свідок, як після війни з підзвемного лазу було витягнуто ящик гранат Ф1 та РГД5.  

 

Глибокі підвалини костелу служили зовсім не божественним справам: там, в вічній прохолоді пивниць, зберігалися продовольчі запаси Валевських, там же стояли великі нарізані куби льоду. Їх пам'ятають прабабусі дітлахів, які граються зараз поблизу храму - як і те, що за роботу пани пригощали їх хлібом та помідорами. Хліб їли. Помідори викидували - кажуть, незнайомий був овоч, хто його зна, чи не отруєний?

 

Склепіння храму зведені з вапна (вапняка?), через що храм не піддався вологій мокрісті Моквина, на чому наголосив дідусь, що розказував історію села найцікавіше та найдокладніше (папірець з його іменем дома, лище пам'ятаю, що прізвище в нього - від якогось птаха. Не Горобець, ні).

Часто помолитися прибували сюди жителі села Ліпників, звідки родом перший польський космонавт Мірослав Гермашевський. Батько космонавта тримав в Ліпниках млин. Рідну Мирославу Волинь родина Гермашевських покинула, коли напруга між українцями та поляками напередодні Другої світової досягла критичних меж.

 

Логічне питання: чи був в Моквині костел до побудови цього? В путівнику Мєчислава Орловича знаходимо згадку про каплицю, фундовану Любомирськими в 1750 році. Де зараз той храм, і чи не стоїть новий на його місці - невідомо.

 

Зараз в храмі тихо і лунко. Стіни розписані сатанинськими графіті, діти бавляться тут в хованки, католицької громади не існує. Та храм ще стоїть. Нагадує про давні часи. І най буде так.


 Доповлення:

Костел в Моквині в 1930-х

Потрапила мені в руки видана в Польщі багато ілюстрована книжка "

Swiatynie Wolyni". Там була інформація і про Моквин. Ось що саме я вичитала:

 

"Філіальний костел Встановлення Чесного Хреста в Моквині було зведено стараннями Станіслава Любомирського в 1750 р. (тут явна плутанина з каплицею, що не збереглася до наших часів). Консеквація 1830 р. бускупом Каспром Цєцішовським. З 1945 р. слугував колгоспним складом. Довгий час стоїть пустий і здевастований, без даху і вікон".

 

Нічого революційно-нового. А ось архівне фото з 1930-х років значно цікавіший документ. (Див. поруч).



© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник