Карта

Біля 1,3 тис. жителів

Координати: 48°29′56″ пн. ш.27°41′49″ сх. д.

Перш за все, ви прекрасна, чиста, патріотична і розумна людина. Так, ви. Саме ви. А чому так дивуєтесь? Якщо вас цікавлять настільки жалюгідні рештки нашої історії, ви точно особа непересічна і рефлексуюча. Такі завжди у дефіциті. Я вас вже майже люблю.

Коли ви плануєте чергову поїздку Європою, хоч в Чехію, хоч в Португалію, ви можете собі уявити, що труситиметеся по бездоріжжю скількись там кілометрів, щоб побачити, як заросли диким виноградом рештки муру з декоративною башточкою і як у колишній палацовій брамі вибудовують на головах жінок налаковані пізанські вежі перед сусідським весіллям? В попередньому реченні я теж набудувала пізанську вежу аж з 50 слів, але сенс ви зрозуміли.

Юрківці - річ не для масового туриста. Юрківці - для нас, фанатів. Вразити знайомих мандрівкою в Юрківці буде дуже і дуже непросто - хіба ви великий майстер брехні (але така чиста і розумна людина не бреше, я ж знаю). 

Юрківці витягнулися на кілометри вздовж річечки Серебрії. Вони внизу, біля води, а зверху - ліси і поля, часом зовсім закинуті на вигляд. Місця тут дуже симпатичні, бо рельєфні, горбисті. Карпатські майже пейзажі. Не дарма, можливо, у XVIII ст. в Юріківцях був присілок Гуцулівка. Навіть місцева топоніміка - вона про гори: Висока гора, Серебринецька гора, Жеребилівська гора. Де гори - там і яри: Мартинів, Непевний, Бугів, Костів.
Селяни колись масово вирощували тут овець.  Коли румунські війська покидали Юрківці у 1944 р., вони погнали з собою аж 200 баранів. Влітку 2017 р. овечок я тут не бачила.

Колись на Серебрії працювало аж п'ять млинів - а навіщо енергії течії даремно пропадати. В радянські роки тут вже не млини були, а млин, в однині. Плюс горілчаний завод. Зараз він у занепаді. В селі є цілий мікрорайон Завод - там жили працівники спиртзаводу. Видно, що квартал був колись не без благоустрою, але зараз все сумно і вбого.

Головне - не піддаватися спокусі заїхати у Юрківці від сусідніх (по карті) Озаринців: та дорога дуже шкідлива для автівок і вашої психіки. Хоча таким чином можна натрапити на пісковий (чи вапняковий? Поблизу села добувають і пісок, і крейду, і вапно) кар'єр з цікавою скелею (ну, мені цікавою - я таких у нас не бачила). Він поблизу райцентрівського сміттєзвалища. Зі сторони Могилева-Подільського дорога значно краща - там всього 9 км.

Тепер по історії. Тут небагато.

У 1440 р. польський король Владислав Варненчик надав Юрківці родині Ігнатія Нешевича.Нешевичі володіли селом до XVI ст. Тоді тут запанували родичі значно відоміших і багатших Язловецьких - якісь Митки. Потім були локальні царьки Чурили, після них - Дідушицькі. З кінця XVIII ст. Юрківці належали Войцеху Сулятицькому, а потім його сину, капітану польського війська і маршалку подільської шляхти Яну Непомуцену Валеріану (1790 - 1865 чи 1866 рр.). Напевно, саме він з дружиною Юлією з Уруських Сулятицькою збудував тут на початку ХІХ ст. невеликий мурований двоповерховий палацик "в італійському стилі".

За переказами, резиденцію зводили на місці старого оборонного замку. І якщо екстер'єри споруди відомі за літографією П. Піллера та картиною Ю. Коссака (1876), то про інтер'єри не збереглося жодних свідчень. Відомо лише, що там були стильні меблі, сімейний архів та чимало родинних реліквій та картин, особливо з колекції Радзивіллів та бердичівської гілки роду Тишкевичів. Зберігалася у палаці й колекція мініатюр (сім з них мали бронзові рамки), а також твори Міцкевича, написані в Парижі, у міні-книжечці розмірами 2 на 1 см. В комплекті до книжечки йшло збільшувальне скло.

Неподалік палацика стояв мурований флігель. Навколо лежав ландшафтний парк з фонтанами і каналами. Десь на території маєтку була і родинна усипальня-каплиця. Сулятицькі використовували природні особливості села на повну котушку. Запровадили штучну іригацію полів за іноземними методиками; пагорби Серебрії були вкриті виноградниками, поруч на кручах добували фосфорити. З 1845 р. в Юрківцях працювала цукровня.

Племінник Яна, маршалок шляхти могилівського повіту Януарій Сулятицький (1809-1890), отримав маєток в спадок від Яна. Вже у зрілому віці, в 1849 р., він взяв собі у дружини 17-річну Евеліну з Лазнинських з Ободівки. Вона народила Януарію сім дітей. Один з цих семи, син Казимір в 1900 р. перебрався з Поділля у Галичину (кажуть, що через сварку з дружиною), а маєток продав. Родинні портрети та реліквії перевіз до Семенова біля Львова (там вони й загинули у 1939 р.). Купив же Юрківці російський генерал Устінов. 

В Юрківцях ще довго згадували пані Сулятицьку, котра розкидала дітям цукерки, коли проїжджала селом.

Біля однієї б башточок мурів (сторожка? Міні-електровня? Не знаю) облаштовано невеликий став з впорядкованими берегами. Колись тут начебто працював млин. Зараз сидять рибалки.

Як не дивно, та Сулятицькі залишили селу не лише браму-перукарню і мур з башточкою, а й своє прізвище. В Юрківцях ще з 1885 р. знаходиться залізнична станція Сулятицька (і на ній зупиняються потяги, сама бачила), в селі дотепер працює ВАТ Сулятицьке кар'єроуправління по виробництву вапнякового борошна. Перша його шахтопіч запрацювала у 1902 р. Виробляла тоді 30 тон вапна на добу.

Михайлівська церква (1868 р., перебудова 1882 р.) в центрі села - дивовижно нецікава в плані архітектури. Зведена вона на місці дерев'яної попередниці з 1774 р. Той храм згорів у 1838 році - хтось забув потушити свічку. Між сучасною і першою церквою була ще одна, але проіснувала недовго (з 1851 р. до 1860-х рр.).

З 1857 р. біля храму у простій селянській хаті діяла церковно-приходська школа з навчанням російською мовою.