Нехай фанати зеленого змія танцюють ритуальні танці навколо заводу, що випускає аква-віту, туристам краще в'їхати в місто і зупинитися на самому його початку - поблизу вартового Немирова, електровні. Зведена ця споруда ще наприкінці ХІХ століття за проектом чеського архітектора Іржі Стіброла, але, як не дивно, працює і дотепер. Ігор "Лазер" Скальський і я напросилися всередину електростанції, більше того, вдалося оглянути всі її поверхи та приміщення. Я мало що тямлю в індустріальних об'єктах, щоб там було аж дуже цікаво, то ні, але сама по собі споруда симпатична.

Можливо, лише здалося, але зовні вона виглядає більш обжитою та новішою, аніж всередині.

Якщо місто вже зловило вас в свої провінційні тенета, варто зупинитися на його історії. Принаймні, конспективно.

Те, що Немирів - поселення давнє, свідчать вали городища, розташовані на схід від сучасного міста, в урочищі Великі Вали. Вали чималі - висотою подекуди до дев'яти метрів, загальною довжиною 5, 5 кілометрів. Певно, саме в кільці валів знаходився давньоруський Мирів, спустошений ординцями.

На території городища було виявлено сліди трипільських та ранньоскіфських поселень. На околицях міста було знайдено клад з 122 римських монет ІІ-ІІІ ст. н. е. і двох срібних перснів з вправленими в них римськими монетами.

Після батиєвої навали місто й саме взялося кочувати - на нове, зручніше місце: на узвишші, яке з трьох боків омивала річка. Щоб відхреститися від невдахи-попередника, нове місто назвало себе Немировим. (Хоча є й версія, за якою ці землі в 1388 році було надано литовськими князями Коріатовичами якомусь Немиру).

Першим з могутнього роду містом заволодів воєвода київський і познанський, гетьман великий коронний Юзеф Потоцький (1673-1751). Він відновив немирівський замок і жорстоко придушив у 1703 році повстання під приводом Семена Палія. У відновленому замку воєвода в серпні-листопаді 1737 року приймав дипломатів з Австрії, Туреччини та Росії, що зібралися на переговори, які згодом одержали відповідну історичну назву – Немирівський конгрес.

Естафету Потоцьких по Юзефу продовжив великий коронний підкоморій,  генерал-лейтенант військ коронних, посол на сейм та колекціонер Вінцентій Потоцький (помер в 1825 р.). За свідоцтвами учасників подій, польський письменник Юзеф Крашевський розповідав: опівдні 16 травня 1787 р. гарматний салют луною розлігся над немирівськими ставкам, сповістивши про прибуття короля Станіслава Августа Понятовського, котрий повертався з Канева, де мав зустріч на галері з Катериною ІІ. Вінцентій Потоцький мав нагоду продемонструвати королю свої численні досягнення в якості господаря міста.

Саме він відкрив в Немирові корпус шляхетної молоді – приватний навчальний заклад, створений за настановами Едукаційної комісії. В старому замку були створені мануфактури, де вироблялися килими, полотняні набивні скатертини і хустки. Крім того, В.Потоцький впровадив виробництво капелюхів, шабель і рушниць, постачаючи цю продукцію частково і на експорт.

Хобі пана Вінцентія було зрозумілим для XVIII століття - садівництво. Потоцький вирішив привабити до цього захоплення й інших - за його наказом селяни, щоб одержати дозвіл на шлюб, мусили попередньо висадити кілька плодових дерев, причому привій належало брати лише з графського розсадника, де були найкращі сорти. Така дивна захцянка власника міста приносила щедрі плоди його підданим - чимало немирівчан добре заробляло на вирощуванні і збуті фруктів.

Як і пізніше дивак-редукс Ігнацій Сцибор-Мархоцький, Вінцентій теж намагався створити в своїх маєтках державу в державі. У Немирові пан навіть бив для внутрішнього обігу власну монету з фамільним гербом – семикінцевим хрестом “Пилява”.

Бачив Немирів і інших видатних постатей історії: 1791-92 рр. тут квартирував з військом польський герой, піонер Америки, генерал Тадеуш Костюшко (1746-1817). Мемуарист Северин Букар зазначав, що Потоцький приймав їх по-панські, “до десертів клали золоті прибори”.

Після другого поділу Польші (1793) В. Потоцький, не бажаючи пристосовуватись до нових політичних реалій у 1802 р. продав Ковалівку з 5 селами та Немирівський ключ із 60 селами за 6 689 170 злотих Станіславу Щенсному Потоцькому з Тульчина та переїхав до своїх багатющих маєтків у Галичині.

Станіслав Щенсний Потоцький (1752-1805), відомий зведенням парку "Софіївка" для своєї третьої дружини, подарував Немирівський ключ з Ковалівкою та Могилівський ключ з 16 селами своєму старшому синові Єжі, але непутящий нащадок (1776-1810) невдовзі промотав майно, виїхав до Франції, де і помер.

 Ще до того, у 1807 р. Немирів і Ковалівку одкупила вже за тридцять мільйонів злотих практична мачуха – Софія Потоцька-де Вітт-Глявоне (1760-1822).

Згідно з її заповітом, Ковалівка з Немировом дісталася у спадок Болеславу Потоцькому, сину Станіслава Щенсного. Болеслав, що народився в рік смерті батька, спочатку мешкав в Ковалівці, в довгому одноповерховому палаці з білою колонадою, який звів ще Вінцентій Потоцький.

Так, а що це за Ковалівка, до речі?

Костел був головною домінантою міста. Але 8 (20) грудня 1880 р. храм згорів. Невдовзі святиню відновили.  В радянські часи її пристосували під будинок культури і зал урочистих подій ЗАГСу. Замість високих веж костел набув абсолютно радянського, нецікавого вигляду. Зараз в ньому знову правлять. В приміщенні лунко і пусто.

З приєднанням Правобережної України до Російської імперії у багатому містечку Немирові постійно став квартирувати який-небудь російський полк. Та знаменитості і в ХІХ столітті все ще жалували місто своїми відвідинами.

Цьому сприяло й те, що володарем містечка був граф Болеслав Потоцький (1805-1893), - людина освідчена, товариської вдачі, гостинний господар, меценат. Він утримував своїм коштом сиротинець і богадільню в Ковалівці, притулок, лікарню для селян, гімназію в Немирові, віддаючи на це майже чверть витрат на утримання маєтку взагалі.

Одним з улюблених дітищ Болеслава Потоцького була Немирівська чоловіча гімназія – учбовий заклад, що вів свій початок ще від заснованого Вінцентієм Потоцьким корпусу для “шляхетної молоді”. Коли старий будинок дворянського повітового училища став затісним, Болеслав Потоцький запросив до Немирова професора механіки і архітектури Київського університету св.Володимира Франца Івановича Мєховича (1783-1852), який виконував обов’язки архітектора Київського учбового округа. За кілька років Мєхович виконав на замовлення Б.Потоцького ряд проектів: це і великий двоповерховий будинок гімназії, витриманий в дусі казенної архітектури пізнього класицизму і побудований у 1838 р. Той рік став відліковим для історії гімназії, яка скоро стала відома на все Поділля.

Репресії проти поляків після повстання 1863 р., відміна кріпацтва, розвиток промисловості суттєво змінили національний склад населення Немирова. За даними на 1896 р. людність містечка становила вже 7129 чоловік, тобто зросла майже на третину, причому православних було вже 2230, або третина, римо-католиків – 1406 (19,7%), лютеран – 447 (6,3%), іудеїв – 2874, або 40,3 відсотки, інших – 172.

Ще за часів Вінцентія Потоцького, у 1782-1801 рр., в Немирові було споруджено кірху для євангелістів аугсбурзького віровизнання. Під час тотальної пожежі 1811 р. кірха згоріла, і Болеслав Потоцький, розбудувавши Немирів, доручив Ф.Мєховичу спорудити нову, муровану кірху, дав на це цеглу і 6000 карбованців сріблом. Нова споруда мала просту, без зайвих витівок архітектуру – з чотирикутною вежею-дзвіницею під високим шатром. Зараз в її приміщенні розміщена пожежна частина, але й досі в обрисах будівлі проглядається характерна для храму форма.

Палац зберігся до наших часів. Що найцінніше - збереглись і його інтер'єри. Щоб знайти резиденцію діловитої княгині, потрібно покинути центр Немирова та спитати в людей, а де тут корпуса санаторію "Авангард". Через браму, яка стверджує, що "Бути здоровим - модно", потрапляємо до старого парку (територія - 86 га) з флігелями, плакатами та радянської доби оленями. Палац - он він, за кущами. Величезним здавався на картинках, а в реальності зовсім не гнітить масштабами. Нормальний палац, класичний. Щоправда, перед його головним фасадом все ще бовваніє нікому не потрібний лєнін... але цей пережиток епохи довго не протягне.

Леви з пісковику жадібно обхопили кам'яними лапами кулі і не дуже стерегуть вхід до резиденції. Вестибюль вражає розмірами, ліпниною та каміном зі звабливими спокусницями топ-лесс. На почесному місці - портрет молодої княгині в червоній сукні.

А от далі пройти не вдається: неділя, всі інші приміщення зачинені, сторож невблаганний. Шкода, що картинну галерею так і не довелося побачити.

Взнати про відпочинок тут можна на офіційній сторінці санаторію.