English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Буша
Знаменитий бушанський рельєф.

Знаменитий бушанський рельєф.


Жовтень-2007. Фото Ігоря Скалсьького.

Жовтень-2007. Фото Ігоря Скалсьького.


Карта


А. Квятковський, "Поляки на Придністров"ї":
Буша (Ямпільський район)
У 2-й половині XVI ст. землями, на яких стоїть містечко Буша, володів коронний канцлер і великий гетьман коронний Ян Замойський (1541–1605), а пізніше – його син Томаш (1594–1638).
Ян Замойський у молоді літа здійснив подорож по Європі, навчався у Парижі та Падуї. Повернувшись до Польщі, він спочатку завідував коронним архівом. Належав до "французської" партії, яка намагалася закріпити на польському троні Генріха Валуа. Пізніше доклав максимум зусиль для того, щоб королем Речі Посполитої у 1576 році став Стефан Баторій. У 90-х роках XVI ст. Замойський провів декілька успішних битв з татарами на кордонах Брацлавського воєводства, пізніше, у 1600-му році, сприяв переходу молдавського господарського престолу до родини Могил - союзників Речі Посполитої. У 1595 році разом із Станіславом Жолкєвським воював проти козацьких загонів Северина Наливайка.
Його син – Томаш також був високоосвіченою людиною, як і батько, об`їздив Францію, Нідерланди, Англію, Італію, написав трактат з фортифікації. У 1618 році він став воєводою Подільським, воював проти турецько-татарських військ Кантемира-мурзи та Давлет-Гірея. У 1619 році Томаш Замойський підисав з польського боку відому Раставицьку угоду з козаками.
За часів Яна Замойського у Буші, посередині мису, утвореного ріками Мурафа і Буша, почалося будівництво замку. Від поверхні річки Мурафи він здіймався, як орлине гніздо, на висоту до 30 метрів. Інженер Гійом де Боплан стверджував, що бушанський замок мав 6 веж, кожна з яких мала свій пороховий льох. З`єднувались башти між собою підземними переходами. Замкова брама знаходилась у північній стіні, неподалік від двох спостережних башт (одна з них збереглась дотепер). Мури і башти замку відповідали всім вимогам військової техніки і були добре придатні для ведення вогнестрільного бою. Не випадково польські офіцери порівнювали бушанські укріплення з фортифікаціями Кам`янця.
На початку XVII століття Буша отримала статус міста. На 1629 рік у містечку мешкало понад 2 тисячі осіб, це було досить велике місто брацлавського Подністров`я.
В 1617 році неподалік від Буші, під Яругою, відбулось зіткнення польської армії великого короного гетьмана Станіслава Жолкевського (1547–1620) і татарських військ Іскандера-паші. Бойові дії завершились тим, що Жолкевський підписав у Буші мирний договір з турками, завдяки якому вдалося на кілька років відсунути вибух широкомасштабної польсько-турецької війни (хоча заради цього полякам, за умовами договору, довелося знищити деякі свої фортеці, наприклад, Бершадь).
Вдруге і востаннє С.Жолкевський відвідав Бушу в 1620 році, йдучи в похід до Цецори, який став для нього фатальним.
Після початку Хмельниччини (1648) поляки залишили Бушу, і вона стала прикордонним містом Брацлавського полку. Тут постійно відбувалися сутички між поляками та козаками. Наприклад, у березні 1654 року під стінами Буші був розбитий трьохтисячний польський загін. Найтрагічніші події відбулись у Бушанському замку через півроку, 18–20 листопада 1654 року, коли під Бушу підійшли війська С.Потоцького і С.Чарнецького і взяли замок в облогу. Польським жовнірам вдалося винищити більшу частину нечисельної козацької залоги, але коли замок майже перейшов у їхні руки, вдова вбитого козацького сотника Завісного підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало атакуючих поляків. Ці події знайшли своє відображення у повісті українського письменника Михайла Старицького «Оборона Буші».
В ці трагічні дні місто практично перестало існувати. Його відродження затягнулось на ціле століття, а Бушанський замок вже ніколи не відбудовувався. Агент французької розвідки Ульріх фон Вердум писав у 1671 році про замкову гору в Буші: «На цій маківці (...) стояло колись місто Буша. Руїни ще помітні, тому можна уявити, що місто було забудоване у вигляді довгого трикутника, дві сторони якого омивали ріки...». Дотепер у центрі теперішнього села Буша ще зберегаються рештки фортеці, погреби, підземні ходи.

 


Стаття з "ПіКу":
Кому потрібен міф про Бушу?
Сумна історія історико-культурного заповідника

 

Василь КІЗКА
Вісімнадцятого серпня 2000 року Кабінет Міністрів видав постанову про надання комплексу пам'яток історії, мистецтв та архітектури села Буші, що в Ямпільському районі на Вінниччині, статусу Державного історико-культурного заповідника. Всі співали хвалу Кабміну…
Кабмін незалежної України був далеко не першим відкривачем і захисником історичної Буші. Її захищали ще при Союзі. Тоді, щоб, як мовлять, одразу вбити двох зайців — "український буржуазний націоналізм" ще в зародку та релігійний "опіум для народу" — комуністи придумали язичницьких часів форму "відродження історичної святині" — Оберіг. Таке собі шоу в козацьких червоних і синіх шароварах під червоними радянськими прапорами во славу віковічної єдності компартії і народу. Ні тобі Бога, ні українського націоналізму — суцільна радянська культура!
В тексті постанови Кабміну про створення державного історико-культурного заповідника йшлося про те, що хоч заповідний статус вже наданий — заповідні зони ще мають бути визначені згодом. Чомусь так квапилися, що чи не найголовніше залишили на потім. Як не дивно, не парадоксально, не смішно, але майже вся ота Замкова гора — серце заповідника, вже кілька років є недоторканною власністю православної релігійної громади Московського Патріархату. І без її на те доброї волі ніхто, в тому числі й уряд, не має права і пальцем зачепити цю власність, бо ж її захищає Конституція!..

Релігійна громада нізащо не хоче віддати своєї Замкової гори заповідникові. Отож тут — у центрі тепер уже Державного історико-культурного заповідника — закладено потужну міну уповільненої дії, здатну рознести його буквально на шматки. Крові ще не пролилося, але головна історична пам'ятка, що залишилася тут з часу козаччини — вежа — вже палала...

А все почалося з того, що декілька років тому сільська Рада Буші своїм рішенням передала аж 33 сотки землі на Замковій горі, включаючи саму вежу та фундамент колишнього храму, християнській релігійній громаді Московського Патріархату. Тоді релігійна громада й отримала Державний акт на довічне володіння цією землею. А віра, як відомо, справа серйозна, з нею гратися навіть комуністи-атеїсти безкінечно не змогли... Що як замість заповідника тут вийде, не дай Боже, жорстке протистояння на багато років на релігійному ґрунті? А якщо навіть протистояння і не буде, а віруючих примусять здатися, то що ж це за влада, яка однією рукою дає землю на довічне користування, а другою — забирає?

"Згідно з Генеральним планом, на пам'ятках будуть проведені ремонтно-реставраційні та реабілітаційні роботи, здійснена реконструкція стародавніх жител, придбані будівлі ХVІІІ та ХІХ століть, як пам'ятки народної архітектури з подальшою їх музефікацією, створені майстерні з виготовлення властивих для реґіону виробів з каменю та сувенірної продукції, проведені благоустрій території заповідника та впорядкування козацького кладовища",— розказав мені заступник начальника Вінницького обласного управління культури пан Г.Куделя. Як бачимо, плани значні, але як їх реалізовувати на "чужій землі"?

Біля фортечної вежі була стара церква. Кам'яний фундамент, а стіни з міцнющого дуба. В час становлення так званого бушанського радянського Оберегу приїхало сюди велике партійне начальство, побачило церкву, розгнівалося і дало вказівку негайно її знести, щоб не псувала культурного заходу. Кількома приступами рвали її стіни, такими міцними вони були, до речі, без єдиного цвяха зроблені. Врешті-решт церкву повністю, аж до фундаменту, розібрали, бо не вписувалася в стиль відновлення історичної Буші комуністичними методами, під червоними прапорами, на фоні червоних шаровар "козаків". Освячені, оспівані церковними хорами, просякнуті молитвами дубові колоди порізали на дошки, які частково віддали на ремонт ферм місцевого колгоспу, дещо — на ремонт школи, а інше просто розікрали.

Щороку на шоу Оберегу з'їжджається в Бушу чимало культурних людей, але мені не вдавалося почути, щоб хтось з них запитав: а чому і досі село не має пристойного храму? Це ж, здавалося б, для такого місця зовсім неприродно: скельний язичницький храм зберегли, а церкву знищили...

 



© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник