Карта
Координати: 49°28′24″ пн. ш. 23°23′05″ сх. д.
Біля 200 мешканців.
Перша документальна згадка - 08.05.1406 р., коли Ельжбета, вдова краківського старости Спитка, дарувала домініканцям землю у Самборі і призначила десятину з сіл Озимина, Лука, Купновичі, П'яновичі, Стрільбичі та Ступниця.
Озимин дві, вони поруч - Велика і Мала, хоча колись була одна-єдина, порізана потім на два села. Була лише у Великій на річечці Черхавці.
Сюди мене з Ігорем Скальським занесло дорогою до Рихтичів під Дрогобичем - і добре, що занесло, бо подивитися у Великій Озимині є на що. Але ми були на автівці, а велика (без перебільшення!) Галина Пагутяк свого часу ходила сюди пішки. Не буду переказувати пані Галину, краще просто процитую:
"Я ходила в село Озимина, що на трасі Самбір – Дрогобич, щоб подивитись на місце, де 1421 року майбутній лицар Золотого Руна Жільбер де Ланнуа зустрічався як посол англійського та французького королів з королем польським Владиславом Ягайлом.
Звісно, траси тоді ніякої не було, але річка і пагорби по праву руку досі існують, уявіть собі. Славний бургундець, чиї спогади зовсім не нагадують шизофренічні вигадки інших мандрівників у Східну Європу, зауважує, що село «вбоге». А де в XV столітті в Галицькій Русі ви бачили багаті села? Не було й палацу, щоб прийняти достойного післанця, і оселили його в шатрі з зелених гілок і трави, тобто курені, що вельми його здивувало. І розважали полюванням на ведмедів. Важко повірити, але в тих лісах водились ведмеді ще в часи мого дитинства, і люди зустрічали їх, коли приходили по малину. І подарували лицарю Жільберу геть не бідні подарунки: дві кобили, сто соболів, три срібні чаші з позолотою, 100 талярів і 100 флоринів, і ще щось, я вже забула. Жільбер хотів отримати листи від короля, щоб продовжити подорож до Туреччини. Пробувши в Озимині, яку він назвав пустельним місцем, шість днів, лицар вирушив до Лемберга, себто Львова, і там його прийняли вже по-міському. Влаштували урочистий обід, танці й бесіду з дамами. (...)
А обидві Озимини, Велика й Мала, ще раз увійшли в аннали історії – там народились прадід, дід і батько Івана Франка. Про що свідчить скромний пам’ятник коло церкви, який поставили самі люди, а не влада. Невелике село, але на мене справило дуже приємне враження. Привітні люди, доглянутий старий цвинтар, усюди чисто. Хоч люди й змінюються, але якщо колись село було порядне, то таким залишиться назавжди".
Ані про мемуари "Подорожі та посольства" бургундця де Ланноа (1386-1462), ані навіть про діда-прадіда Франка я не знала, коли пішла фотографувати дерев'яну тризрубну одноверху церкву св. Миколая (1860-1862), що стоїть в оточенні старих хрестів та скульптурних надгробків попри трасу з Самбора на Дрогобич. Дорогу цю проклали ще у 1855 р.
Церкву в селі документи згадують ще з середини XVI ст., але зрозуміло, що це був інший храм. Навіть не попередній - той звели у 1673 р. на цьому ж місці. В радянський час, з 1962 по 1989 р., святиня не діяла.
Надгробки селяни стараються підтримувати у гарному (на їхню думку) стані - себто охайному. Я сто разів вже казала, що головний ворог архітектурної спадщини в Україні - це безмежне бажання українців бути охайними. Лиця святих та мадонн під щорічними нашаруваннями вапна грубшають, скульптури виглядають більш примітивними, написи важко розібрати. Вапно починає і перемагає. А шкода - такими цікавими цвинтарями багата Тернопільщина, але на Львівщині вони не такі і часті.
Могила Теодора та Констанції Франко сильно відрізняється від інших надгробків - її, здається, оновили не так давно.
Біля місцевого ФАПу (певно, вже і не діючого) з 2001 року стоїть кам'яна брила з написом: "З Озимини бере початок рід Івана Франка. Тут народився його прадід Теодор, дід Іван, а 11.05.1802р. - батько Яків Франко". Брилу встановили біля місця, де колись стояла родинна хата Франків. Сама вона не збереглася.
Ось тут можна прочитати про цікавенне відзначення дня св. Петра у Озимині.
