Процитуємо новини:

 У с. Бісковичі Самбірського району селяни спорудили нову церкву, а стару дерев’яну, яка стояла поряд, – розібрали.

 Як розповів кореспондентові ЗІКу сьогодні, 5 серпня, заступник начальника відділу охорони культурної спадщини Львівської обласної державної адміністрації Роман Онишко, ця церква не є пам’яткою архітектури. Відділ рекомендував селянам перенести її у Шевченківський гай. Потім дійшли до спільного висновку розібрати церкву із маркуваннями і перенести її до одного із монастирів.

 Як зазначає Роман Онишко, «ми не маємо права не дати дозволу розібрати церкву, адже вона не є пам’яткою архітектури, не перебуває на обліку. І буде краще, коли вона використовуватиметься за призначенням».

 Водночас директор «Інституту розвитку Самбора» Орест Ференц твердить, що перша писемна згадка про церкву датується 1515 роком. Її планували внести у спадщину ЮНЕСКО. Експерта вартість – 55 млн євро. Штраф за демонтаж – 50% експертної вартості – 27,5 млн євро.

Коментарі там же від Олексія:

Тут немає нічого дивного: завідувач одного із секторів Самбірської райдержадміністрації Павло Андрущенко (до речі, історик за освітою) і депутат райради від партії "Батьківщина" є сином голови Біськовицької сільради. Спочатку син свідомо не вніс церкву до реєстру історичних пам'яток, а потім батько, Володимир Андрущенко, особисто ломом розвалив нормальну, абсолютно НЕ аварійну церкву з початку XVIII століття (збудовану на підмурівках церкви XVI століття). І все це було зроблено парафіянами УАПЦ тільки б недопустити, щоб поруч правив службу священик Київського патріархату.

Якщо бути точним, то з дерев’яною церквою в Бісковічах сталася банальна історія: кілька років тому, близько 2003 року дехто з місцевих мешканців (з впливами, статками і бізнесами, серед яких були районні посадовці: теперішні начальник районної міліції Олег Шургот, начальник Самбірського УЕГГ і депутат Самбірської райради Микола Гринда, начальник ДАІ Микола Лях та інші) вирішили поміняти парафіяльного священика УПЦ Київського патріархату. Вони вигнали старого священика, привели нового. Змусили більшість вірних перейти до нього – примусом і залякуваннями, бо як, приміром, пересічному мешканцеві села серед зими виключають газ, нібито за борги, то іншого виходу для нього вже немає. Незгідні парафіяни пробували знайти правду у суді, і знайшла її: стара дерев’яна церква мала залишитися у віданні попереднього священика, а новозбудована кам’яна церква дісталася новому священику. Проте названі вище керівники, сільський голова Володимир Андрущенко і їх люди впродовж тривалого часу не допускали до виконання судового рішення усілякими способами, навіть перевели громаду (а точніше її частину) з УПЦ Київського патріархату до УАПЦ. Однак і тоді новий, вже “автокефальний” священик та “активісти”-посадовці дуже побоювалися, що більшість примушених “вірних” залишать їх як тільки в старій церкві поруч почне відправляти попередній священик. Врешті-решт, коли чергового разу судовий виконавець безрезультатно пробував ввести попереднього священика до старої церкви, вони вирішили розв’язати проблему раз і назавжди: ЗРУЙНУВАТИ СТАРУ ЦЕРКВУ (те що вона була перебудована в 1740-х роках на підвалинах церкви XVI століття для них не було перешкодою). Акція була спланована заздалегідь: син сільського голови, завідувач сектору з питань внутрішньої політики Самбірської РДА і член постійної депутатської комісії з питань молодіжної політики, спорту та туризму, депутат Самбірської районної ради (член БЮТ) Павло Володимирович Андрущенко посприяв, щоб церкву не було внесено до реєстру історичних пам’яток. Павло Андрущенко, до речі, історик за освітою, тож добре знав, що він робить. Після цього церкву було повністю зруйновано. Міліція, яку викликали вірні старого храму св. Онуфрія, нічого не зробила (що не дивно: будинок їх начальника недалеко від церкви), а усі заборони блокувалися на районному рівні. Церкву руйнували брутально (з розпиванням горілки), трощачи все що можливо, розвішуючи свої речі на хресті. Обережно ставилися лише до столітнього дубового кругляка, який вже наперед продали якійсь громаді в гірському районі для побудови церкви. Тож про безгосподарність чи навпаки про турботу про чиюсь безпеку тут не може йтися, це лише цинічний розрахунок.

Попереднього священика вигнали з села і не хотіли пускати у стару церкву навіть після вироку суду. Новий священик спокійно править в новій церкві поруч. Щоб попередній священик не мав вже навіть куди повернутися, церкву, котра за рішенням суду мала б у користуванні його і тих парафіян, котрі залишилися у Київському патріархаті, її руйнують. Те, що церква старовинна, нікого не хвилює.