English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Деякі села Бережанщини
Підшумляни

 ГИНОВИЧІ - село в 5 км. на північ від Бережан. Лежить на пагорбах над Золотою Липою. За переказами, вже в 1475 р. тут стояла дерев"яна церква. В 1910 р. через село пройшла залізниця Львів-Підгайці, тоді ж збудовали залізничну станцію. В 1930 р. посеред села звели на місці старої дерев"яної ( купленої громадою в 1825 р. в селі Нараєві) нову муровану церкву.


ВЕРБІВ - в 11 км. на північ від райцентру. Як і більшість сіл Бережанщини, Вербів виникнув за часів княжої доби. За татарського лихоліття поселення було вщент зруйновано зайдами. Частина населення - ті, хто вижив - залишила руїни і поселилася за 2 км. на північ від них - на новому місці, яке на той час творило більший природній захист від напасників. Це була велика малодоступна балка, оточена стрімкими горбами. Два чистих джерела, що випливали з протилежних горбів і збігалися в центрі села в один потік, забезпечували населення водою. Назва Новий вербів не прижилася, поселення по старій звичці називали просто Вербів. 1927 р. на "Старому Вербові" було викопано скарб із срібними клейнодами та іншими дорогоцінними відзнаками. Знахідка була передана в музей Шевченківського товариства у Львові, де було з"ясовано, що скарб походить з 17 ст., а його власником був, мабуть, турецький військовий старшина.
Десь в кінці 17 ст. селяни купили у якомусь перемишлянському селі матеріал з старого костьолу і побудували з нього церкву, що простояла до 1936 р.


ВОЛОЩИНА - село лежить у гористій околиці серед лісів, на схід від золотої Липи. У центрі стояла дерев"яна церква Параскеви та дзвіниця. Назва вказує на те, що першими мешканцями села були волохи, яких спроваджували на ці землі для заселювання після татарських воєн.

Процесія на свято Йордана. 1916 р.

 КАПЛИНЦІ – село над Стрипою, з величезним (300-морговим... знати б ще, що то за морг) ставом. Під час польсько-турецької війни, в ІІ половині 17 ст. турки знищили греблю на тому ставі. Селяни самостійно збудували нову, а щоб роздобути потрібний матеріал – розібрали власні господарські споруди. Через направлену греблю проскочили в атаці польські крилаті гусари і розбили турків. В нагороду за це село було звільнене від панщини, а за користування землею селяни платили чинш.


КОНЮХИ – село на кордоні Поділля та Галичини. Колись це був оборонний город з монастирем оо. Василіян. Назва села – від роду селянських робіт (коли населення доглядало панських коней).


КОТІВ – поселення поруч з великим ставом над Золотою Липою та оборонним городищем. Сліди валів були ще помітні перед Дргою світовою війною.


КУРЯНИ - село, що розкинулось серед лісів, по правій стороні так званої “мурованки” (побудованої за Австрії дороги з Рогатина на Бережани). По західній стороні мурованки був став, а за ним, серед лісів – фільварок. Засновником села був, за переказами, Іван Висоцький. На колишньому ставові зараз сіножаті та залишки від греблі.


ЛАПШИН – давнє поселення, бів тут колись монастир оо. Василіян, про який згадують ревізії ігуменів за 1724 р.

 

Типова церква в цьому регіоні

ПІДВИСОКЕ – старовинне село, король Польщі Жигмонт ІІІ надав Підвисокому привілей заснування міста на підставі магдебурзького права.


ПОСУХІВ – село з південної сторони Бережан, колись – оборонний городок, який з прилеглим великим ставом охороняв доступ до Бережан з південного боку. Старенька дерев‘яна церква згоріла за часів першої всітової війни. В 1916 р. село було місцем постою команди полку Українських січових стрільців. Тут є цвинтар УСС-ів, які полягли в боях на Лисоні в 1916 р.


ПОТОЧАНИ – вважається, що село виникло ще в княжі часи.


ПОТУТОРИ – село, побудоване на горбовинах. На південній стороні поселення був став, який спущено в 19 ст. В інвентарі за 1698 р. сказано про розмір місцевого фільварку та кількість робочої селянської сили.


ШАРАНЧУКИ (САРАНЬЧУКИ) - ще одно старовинне село. У документах з 1416 р. поселення названа “Шаранчуки”. Був тут 400-морговий став, який слугував і для оборонних цілей, охороняючи доступи до городища Котів. У селі була папірня.


ТАУРІВ – про село є згадка в документі від 22 березня 1599 року, де римо-католицький архиєпіскоп Ян Саліковський віддає село в досмертне користування Йозифові Дорожинському.

ЖУКІВ – грамотою за 8 лютого 1420 року король Ягайло надав магдебурзьке право поселенням Жуків та Дрищів. Відомо також, що власником села був Іван Лабонта.


 ШОЛУДИВИЙ БУНЯК

Пейзанки з-над Золотої Липи.

Пейзанки з-над Золотої Липи.

Це не село. Це міфологічний персонаж. Пов'язаний з Золотою Липою:


Буняк, що його на глум називають у народі "шолудивий розбійник", нападав на найближчі околиці та тривожив усе, що там жило. Найбільше старався він награбити майна занапащених ним мешканців, яким удержував військо, що кочувало межи видними горбами на північ від Завадова, покритими чорним лісом. Руський князь, володар сеї країни, поставив на відсіч Бунякові своє військо за рікою Золота Липа, на схід, на тім самім місці, де пізніше князі Мазовецькі поклали замок, де люди мешкають і досі, обставлений стіною та вежами, з котрих лишилася ціла лиш одна. А проте, чуючи свою слабість, він не зважився вдарити на свого противника і довго стояв не без остраху й сумніву, поки сивий дід, появившись в сні, не спонукав його до нападу та не навчив його способу, як і з якого боку зробити вилазку, котру він і сповнив з несказаною відвагою. Бійка була з обох боків завзята, нарешті Буняк був переможений, а військо його почасти розігнано, почасти потопилося в Золотій Липі. Самому Бунякові відтято голову, котра котилася та тікала так із місця битви і ледве догнали її в полі, що за містечком Тисменицею. Через те місце назване Погонею. Скільки я чув із уст тутешнього простого люду.



© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник