English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Романківці
Дерев'яна Михайлівська церква у псевдо-російському стилі в Романківцях, 31 травня 2015 р.

Дерев'яна Михайлівська церква у псевдо-російському стилі в Романківцях, 31 травня 2015 р.


Координати: 48°28′59″ пн. ш.27°12′53″ сх. д.

Близько 5 тис. жителів

Карта


 Щупальця "русского міра"

Напис на хресті біля церкви у Романківцях

Напис на хресті біля церкви у Романківцях

Та ситуація, котра заганяє у глухий кут. Якщо у наших селах - нехай навіть вони розміром з дві Герци, котра цілком собі райцентр - трапляється цікава споруда, треба радіти, правильно? А якщо вона репрезентує чужу культуру? Пфф, та й що, хороша архітектура залишається хорошою архітектурою навіть за межами свого звичного ареалу - згадайте нову Ільїнську церкву в Топорівцях авторства Карла Ромсторфера чи чудові приклади угорської szecesszio у Береговому. Ну так, так - на Берегівщині більшість - автохтонні угорці, Топорівці розмовляють румунською. Для них ця архітектура не чужа. 

 

Ось воно, головне: не чужа. Чужа - в більшості випадків - буде наївною спробою перенести мігрантами на нові території частинку малої батьківщини - от як в німецькому Хаммі стоїть одна з найбільших буддистських ступ світу. А в меншості випадків (яких буде переважна більшість на українських теренах) це буде прояв колонізаційної політики, нав'язування зверху, заперечення місцевих традицій задля вкорінення власних. 

З юності не могла радіти зросійщенню нашого простору. Навіть коли перед нами справді зразок неабиякого зодчества. Території, яким не пощастило настільки, що вони якийсь час були частиною Російської імперії, завжди тавром несуть на собі російські штампи. Синодальними одноманітними церквами вкриті Поділля, Полісся, Київщина, Волинь. Частина Бесарабії та Північної Буковини теж затавровані таким чином. От і у велетенському селі Романківці між Кельменцями та Сокирянами головна сільська вертикаль - абсолютно нетипова для бесарабських селян дерев'яна Михайлівська церква. Нещодавно її відреставрували, блищить новою копійкою. 

Якщо абстрагуватися від політичної складової (імперія мітила своїми храмами наші території як пес мітить дерева на прогулянці) - це класна архітектурна родзинка. Псевдо-російський стиль зараз почали називати нео-російським, щоб відсторонитися від негативних алюзій того "псевдо". Часом кажуть ще простіше - "російський стиль". Він виник тоді ж, коли й "закопанський", і "угорська сецесія", і "український модерн". Практично вся Європа на зламі ХІХ-ХХ століть романтизувала своє минуле і відтворювала його у підкреслено-декоративних формах - і око зараз не натішиться з результатів. Вілли залізничників, одних з найзаможніших людей того часу, у Німеччині часто прикрашені декоративним фахверком. Щось віддаля мавританське відчувається на вулицях, де жили іспанські скоробагатьки минулого століття. Їхні італійські сучасники всіляко обігрували спадок Палладіо - ну і так далі. От і псевдо-російський стиль підживлювався церквами Пскова, Кіжей та Новгорода. В Росії він тішить око. А у нас? Де ті Кіжі - а де Романківці. Але саме таку церкву, напевно, і хотів вибудувати тодішній романківецький священик Михайло Онуфрієвич. І вибудував - у 1894 р. 

Він працював у Романківцях з 1884 р. і всіляко спонукав парафіян збирати кошти. Ну дуже йому було тісно в старій церквиці. Крупенські, власники села, взяли на себе роль не так спонсорів, як банкірів та бізнес-консультантів. Як пише Г.Романчук у статті "Освячення церкви в селі Романкоуцах, Хотинського повіту" (альманах "Сокирянщина", № 1 за 2011 р.), "За порадою свого панотця, громада продала два коші громадської кукурудзи і виручені за це гроші  - кілька сотень рублів - віддала на заощадження місцевому власнику, котрий був проводирем дворянства, М.М.Крупенському. Останній, довідавшись, з якою метою громада обирає його своїм скарбохранителем, співчутливо поставився до починань селян, охоче погодився на їхню пропозицію, і для того, щоб ще більше збільшити їхній капітал, указав їм на багато джерел збільшення їхньої прибутковості. Всі свої доходи товариство вносило на зберігання власникові, і коли через кілька років  підвело підсумки, виявилося, що громада розташовує 10 000 рублів.  Крім того, за користування громадським капіталом власник відрахував товариству солідний відсоток. Громада легко зітхнула і відчула себе  в силі до будівлі нової церкви. З почуття поваги до власника громада обрала його своїм повірником і взагалі цілком довірила йому всякі клопотання й нагляд по будівлі церкви. Крім цього, у цій справі він поніс багато  особистих праць і матеріальних витрат". 

Жодного слова про автора проекту, а шкода. Зате може скластися хибне враження, що таку махіну можна збудувати за два коші кукурудзи (вартість храму, який будували протягом 1891-1894 рр., оцінили тоді у 22 тис. карбованців). Цікаво, скільки саме вклади в будівництво Крупенські - були ж далеко не бідняками. Поміщики володіли всією околицею, мали 2400 га землі, 800 га лісу, 80-гектарний сад, 50 ставків.

Дерев'яний храм вже на момент свого відкриття був обшитий дошками, пофарбованими у тілесний колір. Всі вікна містили вітражі, на церковній брамі були слова "Милосердя двері отверзи нам". 

 

Храм було освячено 7 серпня 1894 р. в присутності великого натовпу - побачити таку подію зібралися не лише всі Романківці, а й багато людей із сусідніх сіл. Приїхали князі Кантакузіни, родина генерала Лішина - сусіди. Аж до 6 серпня того ж року всі богослужіння проводились у старій і тісній дерев'яній церквиці, зведеній ще за Василя Россета-Баланеску. Про нього ми ще поговоримо, а зараз покінчимо з церквою. Це хороша архітектура, але це чужинська архітектура.

 

На Буковині це не єдиний приклад непоганої, але типово-російської архітектури: є ще церква у Маршинцях і знаменитий собор у Білій Криниці. Біла Криниця - перлина. І не лише тому, що там робота більш тонка і старанна, а й тому, що там храм є продовженням липованського села. Це архітектурна традиція білокриницьких автохтонів. А от сусіди Софії Ротару отримали замість церкви колонізаційний привіт - як і жителі Романківців. І я маю повне право сказати: ні, церква у Романківцях мені не подобається. Є випадки, коли політику від архітектури не віддереш. 

 


 БарбаРоссет з Романківців

 

Недалеко від церкви сяк-так зберігся парк, пам'ятка природи України. У ньому зберігся вкрай скромний панський будинок та залишки господарських приміщень.

Вхід у парк зроблено у формі арки з силікатної цегли. На ній трішки дивна табличка - мовляв, цей фрагмент тріумфальної арки, що стояла тут у 1829-1953 р., відтворено у 2007 р. на добровільні пожертвування сільської громади. Навряд чи та арка, зведена в часи, коли в Романківцях хазяйнував Василь Россет, була подібна на сучасну. Дивно, що пан взявся зводити тріумфальну арку на честь перемоги Росії над Наполеоном аж у 1829 р. - можливо, це була бундючна брама до маєтку, просто прикрашена написом про перемогу 1812 р.? 

Про пана Россета треба сказати окремо. Василь Михайлович Россетті-Баланеску (хоча прізвище Bălănescu потрібно транскрибувати як Беленеску, 1781-1834) увійшов-таки до історії завдяки своїй звірячій жорстокості. Романківці стали його у 1802 р. Він вичавлював з селян всі соки, зменшував розміри селянських наділів (або взагалі надавав підлеглим землю, котра насправді належала поміщикам-сусідам) та збільшував повинності. Баланецький - так його називали у переказах - якось начебто наказав кинути у стічну канаву, куди спускали зайву воду зі ставків, молодого хлопця - "щоб святі зберегли нашу греблю" - і перший сипанув на голову живому покійнику жменю землі. Начебто він сам вбив 22 кріпаків, які чимось завинили. Тих, хто не виплачував вчасно свої оброки, взимку голих обливали водою або у кайданах водили по Хотинській фортеці (навіщо аж в Хотин було їхати?). Не дивно, що з володінь Россета кріпаки тікали цілими сім'ями. 

Брама-арка теж увійшла у сільський фольклор. Знайомий з багатьох інших місць сюжет про те, як каменярі цілий день працюють, а за ніч все набудоване руйнує невідома сила, має тут своєрідне закінчення. Брама припинила руйнуватися, коли Баланецький за порадою якихось розумників замурував у ній двох циганів. 

Маєток Василь Михайлович теж модернізував своєрідно: 100 куб. саженів каменю для будівництва його кріпаки перевозили волами, найнятими начебто на їхні ж гроші. Ліс навколо палацику перетворив на парк - його у 1961 р. вирішили охороняти як пам'ятку садово-паркового мистецтва. (Про це можна докладно почитати у альманасі "Сокирянщина" або ось тут). Оберігали своєрідно - у 1968 р. було знищено кленово-липову, горіхову та яблуне-грушеву алеї. В квітні 1989 р. спробували відтворити парк у колишньому вигляді, але справа ця була занадто утопічною.  

Найперший палац в Романківцях був досить скромним і походив з 1770-х рр. Звели його в сусідньому з селом лісі (тоді ще лісі) за капітана Іоніци Чидіна, котрий отримав Романківці за воєнні заслуги. Десь в 1805-1810 рр. Василь Россет чи то зводить з нуля, чи то перебудовує споруду, що вже існувала. З дивом прочитала, що вона збереглася до наших днів - шкода, що я її не побачила. Скромна, хоча й велика одноповерхова хата мало схожа на замок бесарабського бармалея. 

У 1808-1815 рр. було зведено кілька господарських приміщень: конюшню, корівник, свинарник, комору, велику псарню. Поміщик любив полювання, собак - і, кажуть, жінок. Будівля, де пан тримав фураж та зерно, теж збереглася - з 1940-х і аж до 2001 р. там були ремонтні майстерні, потім клуб, бібліотека та столярна майстерня. А от погріб, який теж все ще існує, з'явився вже за Крупенських, у 1865 р. А найпершим господарським актом Россета, здається, було копання у дворі маєтку в 1803 р. одного з найглибших у волості колодязів. 

В часи Россета неподалік від палацу було встановлено геодезичний кам'яний знак, котрий в народі називали змійкою. Навіть про неї ходили моторошні перекази: начебто перед великоднем в темні ночі біля знаку з'являлася відьма, яка ворожила всілякі недобрі речі. Якщо ж хтось мав необережність доторкнутися до змійки вночі, то одразу кам'янів. За однією з версій, цю легенду придумав сам поміщик, щоб місцеві не лазили до панського саду за яблуками чи іншими фруктами. 


Мур навколо маєтку поміщик вибудував у 1820 р. Його розібрали у 1953 р. - зараз ті камені знаходяться не в одній клуні та хаті. А ще Василь Россет у 1805 р. дав кошти на спорудження в Романківцях церкви. Напевно, вона виглядала зовсім по-іншому, хоча теж була дерев'яною.

Наприкінці 1830-х рр. Романківці та околиці дісталися штабс-ротмістру Олександру Станіславовичу Комару, вихідцю з Поділля. В 1844-1865 рр. Комарі ділили Романківці та сусідні Мендиківці з поміщицькою родиною Крупенських, потім село належало лише Крупенським. За іншими даними, Крупенські отримали Романківці ще у 1838 р. 

Купенські облаштували у парку кілька прогулянкових алей, збудували підземну (?) оранжерею, де вирощували квіти та екзотичні рослини. Сусіди-поміщики з усієї Хотинщини розвозили екзоти з Романківців у свої маєтки. Був ще й підземний тунель - начебто до церкви, але чомусь у це слабо віриться. Дуже-дуже допитливого туриста ті підземелля можуть зацікавити, але я не з таких. :о) Так що головний архітектурний символ Романківців - все ж церква в псевдо-російському стилі. 



Сяк-так відновлена тріумфальна арка до парку. Романківці на Сокирянщині

Сяк-так відновлена тріумфальна арка до парку


Пічка на церковному дворі

Пічка на церковному дворі


Став у центрі Романківців

Став у центрі Романківців


Екс-плебанія? Напроти церкви в Романківцях

Екс-плебанія? Напроти церкви


Іконостас в Михайлівській церкві села Романківці
Іконостас в Михайлівській церкві села Романківці

Інтер'єри церкви


Дерев'яна Михайлівська церква у псевдо-руському стилі в Романківцях
Деревянная церковь в нео-русском стиле в селе Романковцы Черновицкой области
A wooden st. Michael church in the village of Romankivtsi in Ukraine
Дерев'яна Михайлівська церква у псевдо-руському стилі в Романківцях

Церква з різних боків


Маєток Баланеску і Крупенських. Зі збірника "Сокирянщина" (№ 3, 2011 р.).

Маєток Баланеску і Крупенських. Зі збірника "Сокирянщина" (№ 3, 2011 р.).


Михайло Крупенський. З альманаху "Сокирянщина" (№ 1 за 2011 р.)

Михайло Крупенський. З альманаху "Сокирянщина" (№ 1 за 2011 р.)


© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник