Отже, існуючі на окраїнних землях замки слід укріпляти та розбудовувати. В 1579 році староста кам’янецький Ян Потоцький за урядовим наказом перебудовує дерев‘яно-земляний замок на кам‘яний. Чи точна ця дата — зараз важко сказати (в коментарях до відомої серії гравюр білоруського художника ХІХ століття Наполеона Орди названа інша дата побудови фортеці: 1598 рік). Можливо, замок почали будувати в 1579-му, а закінчили лише за 19 років. Адже посол короля Рудольфа ІІ Еріх Лясота, який добирався 1594 року до Києва, записав в своєму щоденнику, що в Летичеві на річці Вовк бачив замок Потоцького.

Уявити як виглядала ця споруда не так і важко: до наших днів гарно збереглися замкові стіни по всьому периметру та одна башта. Велике прямокутне подвір‘я оточували високі кам‘яні стіни з амбразурами, чотирма круглими по кутах та чотирикутною в‘їздною вежами. З боку міста замок захищав земляний вал з частоколом. Між стінами замку та валом проходив глибокий рів з водою. Саме такою фортеця зображена на першому своєму „портреті” — карті французького військового інженера Гійома де Боплана. Форпост оточений двома ставками з греблею та ще одною греблею на Бузі. Потужний оборонний вузел!

А вже за кілька років, в 1606-му, кам’янецький єпископ Павел Волуцький будує на території замку домініканський монастир на місці попередника — дерев’яного костелу, який згадувався з середини XVI столітя. Новобудову довели до ладу в 1638р. А перша згадка про орган в костелі відноситься навіть до 1637 року. У 1720 р. збудовано дзвіницю костелу. Ряд інших міських споруд, зокрема Михайлівська церква XV-XVI ст., також входили в систему оборони поселення.

Місто в 1601 році отримало статус повітового центру, а отже, було немалим. За Хмельниччини летичівські околиці відносилися до території, яку спочатку контролював козацький гетьман, а після підписання перемир’я в лютому 1649 року знову відійшла до Польщі. Місто, затиснуте в кліщах двох воюючих сторін, невдовзі занепало.

Ротація влад: в березні 1651 року у Летичів на кілька днів прибув полк магната Лянцкоронського на шляху до Кам’янця. А пізніше в Летичівському старостві хазяйнують та громлять шляхту козацькі загони Олександренка. 1672 року край зайняли турки. Розвиток міста зупинився. В „Люстрації воєводства Руського” (1661-1665) згадується, що в Летичеві є лише 9 „димів”. На місто не тягне.

За Хмельниччиною — гайдамаччина. „Кур’єр Польський” за 1737 рік, ледь стримуючи жах, розказує про загони гайдамаків, які блукають лісами біля Летичеві. А в 1750-му році повстанцям навіть вдалося захопити місто, яке на той час втсало з колін руїни, виросло та збагатилось. А далі...

Далі почалася ера Кармалюка.

Біографія найвідомішого подільського месника відома всім ще з шкільних часів. Роман гордої панянки та небідного селянина з села Головчинців дав поштовх початку серії набігів, підпалів, грабунків, які час від часу переривалися: про Устима казали, що він мав фарт втекти, але не мав щастя сховатися. Його кілька разів ув’язнювали в Кам’янецькій фортеці – втік. Вислали етапами до сибірського Тобольська – знову втік, щоб продовжувати мститися панам і багатіям. Його спина витримала 4000 ударів шпіцрутенами, 227 ударів батогом, його тричі таврували як небезпечного злочинця. Він вижив, витримав всі катування — і знову мстив. На Поділлі розгорнулася справжня селянська війна, яка не на жарт турбувала російського царя Миколу І.

Кінець війні поклала зрада: 1827 року хтось з загону Кармалюка перед вирішальною сутичкою з царськими військами змастив рушниці повстанців салом. Так національний продукт завадив представникам самої нації вистояти в бою. 750 чоловік заарештували — та Кармалюк втік і цього разу.

І лише ще одна зрада, на цей раз жінки, перерізала ниточку бунтівного життя. У Коричинцях-Шляхових неподалік від Летичева, у хаті Оляни Процикової, вранці 10 жовтня 1835 року шляхтич Федір Рудковський  дочекався своєї жаданої мішені. За що й отримав пожиттєве звільнення від податків та перстень від імператора. Тіло Кармалюка довго потім возили селами: проводили „педагогічну роботу” з населенням, а потім поховали в Летичеві.

Кремезна чорна фігура народного месника виситься з 1974 року біля вцілілої башти замку (скульптор В.І. Зноба). Суворий погляд, скуті кайданами міцні руки — не підходи до замку, тримайся краще осторонь! Він неначе пружина, яку занадто сильно стиснули - і не дають розвернутися, випрямитися. Він хоче на волю. Ні, пам'ятник справді дуже вдалий. 

А підійти варто. Якщо пощастить, зможете потрапити на подвір’я фортеці та забратися напівзруйнованими сходами в стіні башти на самий її вершечок — щоб поглянути на одноповерхове місто з висоти пташиного лету. (UPD: текст писався в 2005 році - і з того часу багато що змінилося. І сходи вже не напівзруйновані, і дах у башти вже є. Але потрапити на подвір'я санктуарію з боку башти все так само важко - місцевий священик не дуже прихильно ставиться до таких візитів).

Зайдіть і до костелу: хоча роки в ролі то стайні, то складу знищили все старе убранство храму, його стіни зараз вкривають вишукані розписи. Розписам було б важко вижити в будь-якому випадку: в храму була ну дуже вже непроста історія. Монастир домініканців діяв в Летичеві до 1832 р., коли Микола І скасував його - з десятками інших римо-католицьких обителей - в якості помсти за повстання Костюшка. Монастирський храм в Летичеві перейшов до Подільської дієцезії. Та про це трохи нижче. 

Кармалюк був не останнім відомим в історії діячем, чия доля виявилася пов’язаною з Летичевом. В скромному подільському місті напередодні російсько-турецької війни, в 1854 році, по дорозі в Крим, побував офіцер Дунайської армії Лев Толстой. Письменник прожив тут більше місяця, написав оповідання „Рубка леса”. А за десятиліття до цього в Летичеві жив поет Антон Шашкевич.

Але найзнаменитішим „жителем” міста був відомий на все Поділля та Волинь образ Летичівської Богоматері, створений за зразком відомої ікони з римської базиліки Санта Марія Маджьора. Папа Климент VIII подарував цей образ домініканам (1592), які відправилися на Поділля за запрошенням єпископа Волуцького. До Летичева дісталися у 1606 році. Але тодішній господар міста, Ян Потоцький, був кальвіністом – і не пустив монахів до міста. А от дружина летичівського старости Єлизавета, ревна католичка, надала братам притулок в сільській хаті у передмісті Залетичівка. Невдовзі міщани почули про різні чуда, пов’язані з привезеним образом, хтось начебто бачив відображення богоматері на тлі місяця, ще комусь ввижалося дивне сяйво навколо ікони... Потягнулися прочани, деякі навіть з-за Дніпра. Що казати: сам кальвініст Потоцький раптом увірував, простояв перед мадонною ніч на колінах - і віддав під образ (а заодно й монастир) свій замок.

Селяни із Залетичівки були не одні, котрим щось ввижалося. Кілька ночей поспіль уві сні бачив у замку постать жінки, яка застерігала перед наближенням ворога, втомлений від битв з татарами Станіслав Ревера Потоцький, майбутній коронний гетьман і київський та краківський воєвода. Він отаборився був біля фортеці із своїм загоном - для короткого перепочинку. Який вже там перепочинок, коли таке сниться - військо було підняте за наказом підготовки до бою. І справді - на світанку під стіни міста прийшов татарський загін. З молитвою воїни Певери Потоцького кинулися у бій - і перемогли. Сам пан Станіслав зайшов до дерев'яного тоді ще храму після перемоги помолитися - і упізнав на іконі жінку з свого сну. Це настільки вразило побожного магната, що він разом з своїм військом склав "копитову" пожертву на будівлю мурованої святині. Ян Потоцький теж пожертвував на таку справу значну суму. І у 1638 р. славнозвісна ікона отримала нове кам'яне житло.