Координати: 49°24'54.52''N, 27°29'40''E

Карта

Це і не Головчинці, і не сусіднє Подільське - це поміж ними. На карті зелену пляму лісу розрізає чорна стріла дороги - от туди, повз кілька дитячих таборів, повз казкові якісь галявини, всі золоті від жовтня. Далі будуть паркани, а за ними наступні - російська гра у матрьошку, закриття від всього, що не підпорядковане московському патріархату. 

Про місцевий монастир літератури небагато, і та вся якась урочисто-воцерковлена, ніяка. "Одна из древнейших православных обителей Подолья" - нісенітниця це і брехня. І не найдавніша, і подільську архітектуру піди видобудь з-під усього цього про-московського благолєпія, і православність місця сильно під сумнівом.

Облишимо всі легенди про заснування обителі на правому березі Південного Бугу першими християнами тисячоліття тому - це з когорти золотих турецьких карет у Смотричі і підземних ходів за 30 кілометрів. Є ж факти: у 1540 р. Меджибізький ключ перейшов від Мартина Зборовського до майбутнього коронного гетьмана Миколи Синявського (Сєнявського). У ключі знаходився якийсь скит у Головчинцях. Ось вона, перша письмова згадка про обитель. 

Місце досить швидко зі скита перетворилося на чоловічий монастир, виріс перший храм - природно, дерев'яний. Тут мешкали василіани - уніати. Чим вони не сподобалися козакам під час Хмельниччини у середині XVII ст., хто його знає, але обитель тоді була спустошена. Не в останній раз - потім по ній ще добряче потовклися турки. Коли Поділля у 1795 р. відійшло до Романових, місце швиденько православізували. Вже за кілька років почалося ХІХ ст., а з ним і місцевий будівельний бум: "строили мы, строили" - багато, масштабно, але ну ЗОВСІМ не по-подільському. 

В 1820 р. в монастирі начебто побував російський цар Олександр І. І знову царина усної народної творчості: імператор, немов якийсь Гарун аль-Рашид, відправляєтья сюди з Летичева, де ночував, у скромному вбранні і без почту. Дивно, що не пішки, а у кареті. Тягне царя сюди хрестик на карті - а ну гляну, що там за монастир такий. Далі було так: монахи, заклопотані господарськими справами, відмахнулися від над'їхавшого інкогніто, сказавши, що настоятель поїхав до Меджибожа царя зустрічати. "Я ваш цар", - начебто заявив Олександр, змусивши монахів швидко кидати всі справи, причепурюватися і водити величество по обителі з екскурсією. Було на що глянути: в келії настоятеля замість ліжка валялося якесь ганчір'я, а подушкою слугувало каміння. З інтер'єрних прикрас були ікони і людський череп. Легенда стверджує, що імператор забрав череп собі - сувенірної крамнички між монастирськими церквами 200 років тому точно не було. Так як самого ігумена так і не дочекалися, за сувенір цар заплатив 100 карбованців, які й залишив у келії. На ці кошти тоді можна було купити невелике - голів так на 16 - стадо корів. 

Преображенська церква у монастирі була споруджена у 1888 р. - царська родина врятувалася того року із залізничної катастрофи десь на Харківщині, і багато обителей хутко почали споруджати з цього приводу нові святині. Десь в ті ж роки монастир кардинально змінив орієнтацію - з чоловічого на жіночий. Перед Першою світовою війною обитель з 10 монахинь і 96 послушниць мала три храми, конюшню, корпус келій, маслобойню і маленький цегляний завод. 

Монастир пережив і війну, і революцію - закрили його аж у 1924 р. В роки Другої світової, за німців, кілька монахинь зробили маловдалу спробу відновити обитель над Бугом. В післявоєнні роки в монастирі розташували інтернат для дітей із вадами психіки та сиротинець, храми розібрали на цеглу, церкву св. Ніколи (Миколаєвську, якщо би обитель справді була подільською) із 40-метровою дзвіницею підірвали. Закопані монахинями на сільському стадіоні церковні скарби швидко хтось відкопав, книги з підвалу однієї з церков просто спалили. 

Відроджувати монастир взялися у 1996 р. - тоді Хмельницькій православній єпархії МП передали понад 1 га землі і споруди, які вціліли за радянські роки. З 1999 р. тут діє жіночий монастир, що має 11 га. Тут облаштовані сиротинець, богодільня, готель для паломників і взагалі, здається, орієнтуються на славетну кар'єру Почаївської Лаври. З реліквій для такого є начебто чудовтрний образ св. Онуфрія, страшно важливого святого для василіан - цікаво, чи не з їхніх ще часів та ікона збереглася? Поруч з монастирем є ще джерело св. Онуфрія - його я й не шукала, чесно. Я взагалі щомиті боялася почути православні труби ієрихонські - бо чого в штанах, чого без хустки, чого те, чого се. На щастя, ніхто не чіплявся.  

Що у монастирі пам'ятає Синявських? Та нічого. Скромніша Преображенська церква (дешева синя бляха у золоті цятки, незрозумілий тамбур із сучасних будматеріалів біля головного входу) зведена у ХІХ ст. і встигла в радянський час попрацювати дизельною та складом інтернату. На початку ХХІ ст. храм відреставрували, розмалювали і встановили новий дубовий іконостас. Сюди часом навідувався вже покійний митрополит УПЦ МП Володимир (Сабодан) - він народився у Марківцях, це на іншому березі Бугу, і види звідти на монастир досить непогані. Ну, наскільки можуть бути мальовничими види плаского берегу. Пишуть, що майбутнього митрополита хрестили саме у цій церкві. 

Більше цікавить вік двох житлових корпусів поблизу щойно вибудованої дзвіниці: в того, що ліворуч, вигляд і справді старовинний.