English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Гукливий

Святодухівська церква, XVIIIст., в Гукливому
Zúgó
Дзвіниця в Гукливому

Те, що шукала і знайшла. Святодухівська церква, XVIIIст.


 Дядя Фєдя, привіт! (моя стаття для одного з часописів)

Гукливий. Панорама села.

Гукливий. Панорама села.

Карта місцевості.

 

Неформатна для сайту, але цілком форматна для журналу реальна оповідь, написана кров'ю і сльозами.

 

Нонна Мордюкова в ролі управдомші могла би мною пишатися. Не те щоб я була прямо-таки «нашою людиною» для радянських бюрократів, але на таксі я не їжджу не лише в булочну, а й взагалі. Занадто я для цього жадібна. Та й пішки ходити люблю на великі відстані. Вродилася такою, що поробиш.

Це з одного боку. А з іншого — візуал, живу очима, люблю все гарне і незвичне. Естетствую, можна сказати. Хто б знав, що жадібність до краси і жадібність до грошей вступлять в нерівну боротьбу, і станеться це на Закарпатті...


 ...

Мужієве. Водій пішов по мінералку.

Мужієве. Водій пішов по мінералку. Фотографувала через вікно автобусу.

    Травневе Закарпаття — рай. Я вже зізнавалася в своїй любові до краю, наповненого пахощами магнолій, сакур і боб-гуляшу. Сюди мене тягне з неймовірною силою. Цього травня я була на Закарпатті двічі. Одного разу здалося мало — ну що таке два дні? Я ж ще не бачила унікальну дерев’яну церкву в Колодному на Тячівщині, і Воловеччина манить незвіданими архітектурними дивами і запаморочливими краєвидами... Поїхала. Примхливий Фатум вирішив довести, що дарма я це зробила.

    Небо плакало весь ранок. Його холодні сльози стікали по тесаній дахівці Миколаївської церкви в Колодному, перетворюючи траву на міні-море, а мої черевики на його філіал. Та хто буде звертати на таке увагу, коли перед очима диво ще з XV століття?

    Зрозумівши, що непогодою мене не перемогти, Фатум поміняв тактику. Сонце змінило хмари на небесній варті, а доконати мене взялися закарпатські автобусні маршрути.

    Ви знаєте, яка відстань між Тячевим і Мукачевим? Кілометрів 110. А тепер вгадайте, за який час рейсовий автобус долає цю відстань? ЧОТИРИ ГОДИНИ. З півгодинними зупинками в кожному райцентрі. З купівлею водієм мінералки в Мужієвому. З пасажирами, які просять зсадити їх «отут, за перехрестям», а потім з’ясовують, що тут автобус зупинився дарма і треба їхати далі. Сонце гріло Хуст і Виноградів, Берегове і Гать, а я всередині вже потроху закипала. Це вам не Львівщина, де в будь-яку точку області щокілька хвилин відправляються швидкі маршрутки. Це Закарпаття — край привітних людей, старовинних церков і непоганого автостопу. І повільних автобусів.

Плай над Гукливим

Обіцяні таксистом гори: Плай над Гукливим. в снігу.

    ...Коли я прибула в Воловець, люди казали одне одному вже не «Доброго дня», а «Доброго вечора». До поїзда додому лишалася 1 година і 45 хвилин. Планів було на 1 рік і 45 днів. Змінити плани? Нізащо! Встигну!

    Фатум тихцем святкував перемогу. Я беркутом (замість крил — розкрита карта області) кинулася на першу ж зустрінути жіночку: «А де тут в вас церква на Канорі?»

    На щастя, жінка виявилася журналісткою і відразу пояснила, що канорську церкву забрали в Ужгородський скансен. Вона ж розказала дорогу до наступного з запланованих храмів в селі Гукливий поблизу Воловця. Наше жестикулювання та пошук орієнтирів за картою привернули увагу хлопчака років 16 — наймолодшого з існуючих таксистів. Таксисти як клас мене не цікавлять. Взагалі. Але часу обмаль. А план по дерев’яних церквах на сьогодні ще не виконаний.

Я не знаю, як так сталося — чесне слово. Можливо, я б не погодилася, якби журналістка не втрутилася і не почала пояснювати хлопчаку, що саме мені потрібно і де воно знаходиться. Я не знаю, яким чином я дала себе вмовити їхати 5 кілометрів за 30 (тридцять!) гривень. Але сталося саме так. Естетка наступила на горло жадюзі. Фатум реготав.

Не та церква. Теж в Гукливому, теж з дерева, але не та.

Не та церква. Теж в Гукливому, теж з дерева, але не та. Начебто, 1857р.

    «А куди пані треба?» — «В Гукливий» (говорю, пам’ятаючи про ще одну чарівну рису Закарпаття: багато що тут коштує значно дешевше, ніж в інших регіонах. Гривень за 5, думаю, довезе — це ж якихось 2-3 кілометри від Воловця). «О-о-о, ну то поїхали! 50 гривень!» Окуляри на носі не дали моєм очам випасти з орбіт остаточно. Скільки-скільки??? «Пані, то є вже гори!» (Еверест? Презирливо пхикаю) «Там немає дороги!» (Подорож у минуле? В нього що, не жигулі, а машина часу?) «Давайте за 40?» Ще чого...

    Ох. Юнак жестами підізвав машину. В старенький «москвич» крім мене набилися двоє підлітків, а за кермом сидів усміхнений повнуватий дідок. Навіщо в машині стільки народу? Оплакуючи про себе свої гроші, я мовчала. За кілька кілометрів гарної асфальтованої дороги машина зупинилася. Приїхали.

    На пагорбі стояла дерев’яна церква. НЕ ТА. «Куди ви мене привезли? Мені потрібна стара церква, а це що?» — «Пані, ви невихована і капризна! Я киян сюди привожу, всім подобається!» —«Може бути, але я шукаю інший храм!» —«Немає іншого!».

    Хм. Питаю місцевого чоловіка, той, зі страхом поглядаючи на таксистів в кількості три штуки, погоджується: є ще стара церква, оооон там. Дядя Фєдя пробує спопелити зрадника поглядом.

Церква і дзвіниця в Гукливому. 15.05.06

Церква і дзвіниця в Гукливому. 15.05.06

«Ну то, пані, платіть ще 20 гривень». Що?!?

....Ні, я пожалію власні нерви і не буду переповідати, що було далі. Я не розкажу, як ми сперечалися з дядєю Фєдєю. Як він викидував з таксі мій рюкзак і лякав тим, що зараз поїде собі назад (і хай би їхав — я цілком би встигла на поїзд навіть пішки). Як звинувачував мене в хамстві і в тому, що я ламаю йому машину. Як клявся, що дороги туди немає. (Є. Цілком нормальна). Як кричав, що 1 км коштує 5 гривень (в заваленому російськими грошима Криму за тиждень до того за нами бігав таксист і казав свій тариф: 80 копійок за км). Як я плакала. Як я пояснювала, що умова є умова: за тридцятку до старої церкви. Як мовчки вся компанія їхала назад. Як, отримавши гроші, дядя Фєдя розквітнув як магнолія і довго бажав мені щастя та радив місцеві магазини. Як давлячись сльозами від образи, я чекала на вокзалі на свій потяг — ще сорок хвилин.

 

Я не буду про це писати. Бо Святодухівську церкву в Гукливому я все-таки бачила. Знаєте, вона прекрасна. А гроші... Ну що ж, виявляється, не лише я така до них жадібна.  Дядя Фєдя, привіт!


 Довідка.

Хрест. Церква в Гукливому

Гукливий - село поблизу Воловця, на річечці Гукливчик. Населення - понад 2 000 чоловік. Туди регулярно ходять автобуси (вартість проїзду на травень 2006 року - 1 гривня). Там зупиняються електрички.

В селі три храми, два з них дерев'яні.

Потрібна нам Святодухівська церква знаходиться не на головній трасі, а трохи праворуч (якщо їхати з Воловця), по дорозі на Плай (гору над цією місциною).

 

Храм недіючий. Але зачинений.

Церква зведена з дерева (ялина), має три різношироких зруби. Стіни над піддашшям та дах вкриті гонтом, а башта - дубовим лемехом. Фундамент складений з річкового каменю на глиняному розчині. Оббити храм бляхою або не здогадались, або, на щастя, ніхто не дозволив - пам'ятка ж архітектури!
Над східною частиною церкви - невелика барочна глава, на вершечку квадратової дерев'яної башти, що виростає над бабинцем, - гарних форм бароковий купол.

Хрест поблизу церкви

Піддашшя, яке опирається на випуски зрубів, м'яко оперізує споруду з усіх сторін та прикриває ганочок на західному фасаді, декорований різбленими стовпчиками.

Двері храму теж прикрашені різбленням.

Шукати по селу ключі від храму не мала часу, а шкода: начебто збереглися розписи, які виконав в 1784р. німець Франц Пеер (так свідчить хроніка "Гукливський літопис").

 

Поруч з церквою - дерев'яна дзвіниця висотою в 8 м, теж з ялини, квадратова в плані. Перший її ярус - рублений, другий - каркасний. Шатровий дах та стіни вкриті гонтом.

 

Датування і храму, і дзвіниці - досить нечітке. XVIII  століття - і все, жодних подробиць. Хіба от не пізніше 1784р., коли святиню розписали. Та ще факт, що це найдавніша зі збережений дерев'яних церков Воловеччини.

Реставрували пам'ятки в 1970-1971рр.

 

Ще один дерев'яний релікт давнини з Гукливого (хату з ХІХ століття) забрали в Ужгородський скансен.

 

Інформація з чотиритомника "Памятники градостроительства и архитектуры УССР" та власна.


 Ще ілюстрації:







Архівна поштівка -і фотографії московських мистецтвознавців Андрія Чекмарьова і Олексія Сльозкіна (літо-2007).




© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник