“Духи? Є, звичайно, але вони нікого не зачіпають... Це було зимою. Ми чергували в замку. Знадвору донеслось рипіння снігу – якісь обережні кроки. Виглянув у вікно і доволі чітко побачив постать дівчини в білому одязі з підсвічником в руках. Я ніколи не потерпав від галюцинацій, але раптом відчув, як їжиться волосся на голові. Не кажу вже про те, що ми звикли у час мертвої тиші чути чиїсь кроки на другому поверсі і якесь легеньке постукування. Трапляється так, що зовнішні двері опечатані, а на деяких внутрішніх – зірвані пломби, хоч усе замкове майно на своєму місці”.

“Як вам сказати? Ось падає тінь від вас на землю. Таку ж тінь у довгому монашому одязі я й бачив. Вона поволі пройшла з монастиря до замку. Якось на моєму чергуванні... Словом, іду і відчуваю позаду себе кроки й якесь холодне дихання в потилицю. Якою може бути реакція в міліціонера? Різко вихоплюю пістолет, розвертаюся і кричу:“Стій!” Нікого нема. Якби хтось збоку за мною спостерігав, помер би з сміху, а мені не до того було. Одного разу, кажуть, через незрозумілі чудасії навіть міліцейську тривогу підняли. Найбільше монаха Кості боялася наша сторожова собака Чора. На людину кидалася без команди, навіть деякі міліціонери з нею не могли “потоваришувати”. А як тільки проходив поруч дух, войовнича Чора ховала хвіст під себе, скавуліла й тікала подалі, а ми, відповідно, завмирали.“

“Одного разу наприкінці зими кількома грамами пошанували колегу з днем народження. Ніхто не впився, бо не було чим. Та й строго у нас з цим, але чоловіки як чоловіки – тем для гучної бесіди скільки завгодно. Раптом стіл захитався так, начебто під ним був землетрус, тарілки самі летіли зі стола, а ми сиділи, як мумії. Видовище не для слабкохарактерних. Потім щось грюкнуло дверима... Костя ж помер голодною смертю, тому й не любить гучних забав.”

“Сидимо якось з колегою в реставраторській. Падає зі стола дерев‘яна тарілка. І не вертикально вниз, а так, наче хтось її горизонтально запустив. Вдарилась об стінку й опинилась на долівці”.

“Приходить одного разу кочегар і каже:”Хлопці, ви так не жартуйте. Я трохи прикимарив, а ви всі мої цигаркові недокурки склали рядочком на підвіконні”. Ми переглянулися – тої ночі в кочегарку ніхто не заходив...”