Карта

Двір у Вороблевичах лежав у парку, засадженому столітніми липами. Звела його родина Устржицьких, іновлоцлавський каштелян Богуслав і Констанція з Сємяновських. Богуслав був багатієм, котрий свою фортуну вмів ще й примножити, вів господарські книги, записував всі видатки, коротше, господарем був неабияким. І при дворі Станіслава Августа бував.

Устржицький часто писав сину, який навчався в Італії - і в тих листах помітно прагнення до краси і розуміння на мистецтві. Проєкт садиби у Вороблевичах Богуслав виконав сам. 

Його донька Урсула у 1782 році вийшла заміж за маршалка барської конфедерації Рафала Тарновського гербу Леліва, представника давнього руського роду. Після смерті батьків жила з родиною у Вороблевичах і займалася господарством не згірш батька. У четверги пара влаштовувала звані обіди, куди запрошувала шляхту з околиць. Листування Урсули з гостями її обідів зберігалося у родинному архіві. А ще пані дому збирала у маєтку бібліотеку та твори мистецтва. 

Її правнук граф Владислав Тарновський успадкував родинний потяг до краси і все життя присвятив музиці та мистецтву. Він народився 4 червня 1836 р. у Вороблевичах а помер 19 квітня 1878 р. від інфаркту на кораблі "Пацифік" в акваторії Сан-Франциско. У  журналі помилково вказаний роком смерті 1876. І це ще нічого, бо "Польський словник географічний..." називає 1880 рік, а самого Владислава - талановитим поетом. Музикант, котрий навчався грати на фортепіано ще у рідних Вороблевичах, багато подорожував Європою, Азією та Америкою, скрізь давав фортепіанні концерти. Писав не лише п'єси - у рукописах збереглося навіть кілька його опер. У Вороблевичах бував нечасто і недовго, але родинне гніздо любив - і привозив сюди мистецькі твори з Індії, Китаю та Італії. 

Батько Владислава, Валер'ян Тарновський, помер у 1861 році. У день його похорону згорів графський фільварок. 25-річний Владислав став відбудовувати згарище. а ще звів за власні кошти школу в селі, винайняв учителя, закупляв дітей підручники та зошити. 

За сім поколінь, що проживали у палацику, будівля дещо видозмінилася. "Вєсь ілюстрована" описує її як скромну зовні, але несподівану в інтер'єрах. Кімнати тут були великі, з чималими вікнами. Кожна - різної форми, багато які з цікавими нішами та вишуканими камінами. Супрапорти над дверима були виконані за проєжктами Богуслава Устржицького в Італії. 

Велика зала у центрі будинку була прикрашена двома  гданськими кахлевими пічками з XVIII століття у формі напівколон. 

У парку було чимало "камерних барокових оздоб" - статуй та ваз, так розумію. В'їздну браму охороняло два кам'яних тигри (?), архаїчні на вигляд. Тварин скульптор розмістив на гарматних лафетах. Ще був кам'яний стіл з написом, датований 1764 роком. 

Поруч з палацом був костел, теж з XVIII століття, пізніше перетворений на церкву. Храм зберігся, дуже гарний за абрисами, але скапарений сучасним ремонтом без смаку.  Старі дерева навколо нього за сільською звичкою зрубали. 

Станом на 1911 рік у палацику проживав граф Ян Тарновський, племінник графа Владислава і син Станіслава Тарновського, одружений з Анною з Дідушицьких. 

На гугл-картах на світлинах з церквою Введення помітно цікаву будівлю - можливо, це перебудований палац Устржицьких? Треба буде там побувати якось. 

На подвір'ї іншої церкви, Різдва Богородиці (проєкт такий же - високий фасад, прикрашений кам'яними вазами, таке ж розташування вікон, коротше, у селі два храми-близнюки) - неоготичний металевий надгробок: "Ернестина 1840, Владислав 1844, Анєля 1845, Владислав 1878". Чи не гробівець це Тарновських? Ернестина була мамою Владислава, він залишився напівсиротою у віці чотирьох років. Потім своїм псевдонімом талановитий піаніст обере Ернест Булава. 

А ще на стіні храму є сонячний годинник. 

Відомо, що греко-католицька церква у селі сильно постраждала у Першу світову, її відбудовував на власні кошти останній з Тарновських. Коли на Галичину прийшли совєти, Тарновського зіслали до Сибіру, де він і помер. 

Є ще третя церква, дерев'яна - Царя-Христа. 

І як вже мова про Вороблевичі, процитую дрогобицьку газету "Гомін басейну" № 5 за 1 березня 1937 року: 

Село Вороблевичі належить у Дрогобиччині до свідоміших сіл. Має воно кілька культурно-освітніх установ, в яких праця йде невпинно вперед. Ця праця набрала більшого розгону, відколи в травні 1936. р. прибув до села парох о. Теодор Вареха. Гарно працює заложений у квітні м. р. „Союз Українок", до якого належить понад 40 жінок. При кінці квітня м. р. улаштував „С. У.“ свячене. Щонеділі членки „С. У.“ сходяться або в читальні „Просвіти" або на приходстві, де обговорюють різні справи й беруть участь у голосному читанні „Жіночої Волі". Заходом „С. У.“ відбулася вистава „Пещена дитина", в якій аматори вив’язалися прекрасно з своїх роль.

І ще - з газети "Наш прапор" № 76 за 6 липня 1936 року: 

Безпартійне ceлo

Село Вороблевичі пов. Дрогобич замітне тим, що в нім нема жадних політичних партій. "Наша політична партія - це Україна", говорять мешканці села. Мож подивляти їхню витривалість та рішучість в різних політичних, релігійних та громадських справах. Всякі агітуючі реліг. секти, чи ж**о-московська пропаганда не мають що в Вороблевичах робити. Село Вороблевичі не має ні одного москофіла, ні теперішнього шабасгоя, ні жадного релігійного сектанта, якими тепер заражені інші села. На 370 родин є тільки 10 родин поляків (рим.-кат.) а 1 родина ж***в, яка живе з перепродажі двірського молока. (... зацензурила далі...) Українці на загал свідомий елемент, котрий безперервно бореться з хвилями бурхливого життя. Всякі вибори є безпартійні, радикалізм, соціялізм та інший „спасателізм" немає тут місця. Нарід це одна ціпка скала, яка не дається зловіщий силі розбити. Є кількох хрунів (старих), які з несвідомості відпали від цеї скали, але це вже погасаючий світ. Машина організаційна функціонує щораз досконаліше. Мотор організації викликує щораз то більші духові сили. Є в нас два роду кооперативв споживча, кредитова, чит. „Просвіта”, з кружків є „С. Г.“  (сільськогосподарський?) і „Р. Ш.“ (Рідна Школа). На першім місці організаційної праці стоїть „Просвіта", дальше йде кооп, споживча, кредитова і т. д. Економічно село є бідне, хоча земля є добра, переважно чорнозем. На тім наші батьки не оглядалися на задні колеса, „Щоби я дожив свого віку, а діти най роблять що хочуть" - це були їхні слова. Тримаючи діти всі коло господарки, завмираючи ділили її на рівні пайки; дійшло до того, що майже 3/4 родин це господарства від 1/2— 2 морга, а пересічно родина числить 6 осіб. Це вже не життя, це є велика покута за несвідомість наших батьків. Свій"