Карта

Відео-сюжет про пожежу

Його неможливо не помітити. Розкішна споруда білим лебедем плила на тому, іншому, березі Буга. Це, взагалі-то, в адміністративному плані і не Сокаль вже, а село Жвирка.

Дзвіниця довгою шиєю витягнулася під хмари, щоб краще розгледіти з висоти, що відбувається в місті напроти. Та підійти до цієї царівни-лебедя - зась. В старих кляшторних приміщеннях була розташована Сокальська виправна колонія № 47. БУЛА - до підпалу зони обідньої пори 27 березня 2012 р. 

Гасили вогонь 80 пожежників з усієї Львівщини. Міліцію і групи швидкого реагування (навітт з Вінниччини та Житомирщини!) теж стягнули в шалених кількостях - не проста ж споруда горить. Ні, не пам'ятку захищали - саме вона й запалала чи не першою, саме її бароковий купол стікав важкими сльозами по завмерлому давним-давно годиннику. Дивилися, аби який з рецидивістів не втік. А пам'ятка - а що пам'ятка? 

Це раніше саме сюди йшли натовпи прочан з всієї Речі Посполитої - в стінах монастиря зберігалася шанована католиками "чудотворна" ікона. Саме з її історією пов'язував фольклор виникнення на Бузі монастирського комплексу.

Отже, хроніка з 1617 року повідомляє, що ще в часи Ягайла був собі такий литвин Яків Венжик. Паганці-литвини в ті часи легко приймали християнство, от і Венжик став католиком. Заробляв на хліб собі тим, що писав ікони, був навіть придворним художником, та втратив зір, не зміг далі працювати. Що робити - пішов у Ченстохову, там начебто сталося чудо, прозрів Венжик. В знак вдячності постановив намалювати копію Ченстоховської богоматері. Та чомусь ніяк не міг художник запам'ятати риси обличчя діви Марії, довелося ще кілька разів побувати на Святій Горі. І - о диво, після повернення з третьої прощі Венжик знайшов вдома вже готову, домальовану ікону! Хіба не чудо? Чудо! Тому ікона переїхала до сокальського кляштора отців-бернардинів, і сталося це начебто в 1400 році. А сам Венжик оселився поблизу і став свідком, як культ намальованої ним ікони зростав та поширювався Польщею.

(Вільний переказ легенди, вичитаної з статті Миколи Голубця в книзі "Сокальська гімназія" (Львів-Сокаль, 2001, розділ 1, ст. 26).

Та це не єдина легенда, пов'язана з кляштором. Більш знана інша, з часів козацьких воєн за незалежність, і розказує вона про самого гетьмана Хмельницького.

Богдан і справді перебував в Сокалі - та важко встановити, коли саме: чи в 1648-му, чи в 1655 році. Польського хроніста цікавив не стільки рік, скільки дивовижний переказ (цитую за "Сокальської гімназією", ст. 26-27):

"Хмельницький, зайнявши дня 9 листопада опущене місто Сокаль, наступав завзято на укріплений монастир, де шукала захисту довколишня шляхта з жінками і майном. Невеличка горстка оборонців хоробро опиралася величезним силам напасників, але коли в нових наступах козацтво почало вдиратися на мури й обложені засумнівалися в успішність дальшої оборони, з'явилася на воздухах опікунка монастиря і вірного її люду в ясній шаті, кинула страх на козацтво і освободила господнє прибіжище. Хмельницький відступив від монастиря і розложився табором під лісом Валявкою; відсіля він почав слати листи до монастиря, бажаючи здобути його підступом; хотячи дізнатися про силу залоги, попросив, щоб йому можна було помолитися до чудотворної ікони. Позискавши дозвіл, вибрався зі своїм слугою Василем Прокоповичем до монастиря, де впущений, бачучи мало людей, почав укладати зараз злочинні пляни. Але зустріла його негайна кара; бо коли він станув перед вівтарем богородиці й коли відслонено перед ним чудотворну ікону, поражений незвичайним блиском і ясністю, осліп. П'ять годин тривала сліпота козацького гетьмана, після чого, внаслідок гарячих мольб ченців і народу та свого власного каяття, прозрів. За цю ласку дарував гетьман для монастиря срібну чашу наповнену дукатами й відступив з-під Сокаля, йдучи на Львів, відкіля написав до ігумена монастиря лист з подякою".

Цікава казка. Факти свідчать, що гетьмана і справді місто вітало гаряче та привітно. Та часу - і потреби - брати штурмом монастир Хмельницький не мав. Хоча міг і відвідати - як... хм... турист, бо слава про сокальську ікону йшла по всій Галичині. Чаша з дукатами у дар теж ймовірна. А засліплення... Навряд чи. Хіба сонце було занадто яскравим того дня. :о)

А тепер розберемося, що відомо з історії цієї величної споруди на сокальській Набережній вулиці.

Мурований ренесансний костел Діви Марії Утішительки та кляштор отців бернардинів з'явився, за деякими даними, на цьому місці завдяки старанням холського біскупа Станіслава Гомолінського (1591-1600). До того на невеличкому острові посеред Бугу, серед боліт, що оточували Сокаль зусібіч, стояв маленький дерев'яний храм, де і зберігалася "чудотворна" ікона - копія ченстоховської.

Так як XVI століття аж ніяк не можна було назвати спокійним часом для Галичини, біскуп в 1598 році звернувся з проханням до ордену бернардинів, щоб отці взяли ікону, храм та його прихожан.

2 липня 1604 року перший камінь під будову нового храму освятив наступний холмський ієрарх Єжи Замойський. Камінь заклали неподалік старого костелу, з якого планувалося зробити капличку.

Гроші на будівництво давали в різні часи між іншими: король Зигмунд ІІІ, Ян Замойський, його син Томаш, Міколай Зебжидовський, Станіслав Жолкєвський, Юрій Мнішек. Магнатські роди Даниловичів та Собєських на довгі роки ставали опікунами кляштору.

Будівництво йшло швидко, навколо нових споруд виростали оборонні мури - і 14 квітня 1619р. відбулася консекрація костелу. Шановану ікону з почестями вносять в новозбудований храм.

Ідеї про коронацію образу з'явилися десь за сто років по тому. Сприяла їх появі сусідська заздрість: он, в Ченстохові ікону коронували, а ми чим гірші? І запустилася бюрократично-церковна машина: почали збирати свідоцтва людей, які пережили чудо, створене сокальською іконою. Все це дозволило біскупу Алєксандру Фредру 7 квітня 1723 року видати декрет про визнання сокальської ікони як такої, що "славиться ласками". І декрет, і зізнання свідків чудес, відправляютьтся до Риму - разом з проханням біскупу влаштувати урочисте торжество з приводу коронації.  

Сам польський король Август ІІ подбав про те, щоб справу сокальської богоматері розглянули якомога швидше: монарх написав Папі Іннокентію ХІІІ листа, де підтримав старання Фредра та родини Потоцьких, не забув і отців бернардинів.

Завдяки всій цій кампанії 16 січня 1724 року Іннокентій ХІІІ підписав декрет, що дозволив коронувати образ в Сокалі. Лист відправився в Польщу разом з двома золотими коронами.   

Отець Ігнацій Орловський призначив дату коронації - 8 вересня 1724р., для чого в Сокаль прибув архієпископ львівський Ян Скарбек. Жодна інша коронація образу в Польщі до того часу ще не відбувалася з таким масштабом. З локального санктуарію кляштор піднявся до регіонального, його називали "Руською Ченстоховою".

Відомо, що 25 травня 1843 року, пізно ввечері, внаслідок необережності одного з монахів в кляшторі сталася велика пожежа, в якій згоріла й "чудотворна" ікона. Пережили вогонь і збереглися до наших днів висока вежа з годинником роботи Івана Черневського із Жовкви (1748.), дзвіниця та ризниця.

Відбудова монастиря тривала п'ять років. В 1848р. у відновленому головному вівтарі було встановлено копію ікони-попередниці, яка, в свою чергу, була копією... ну, ви читали. Виконав образ на спеціальне замовлення на мідній блясі львівський майстер Ян Машковський.

На жаль, в 1870р. - і знову в травні, 28-го числа - нова пожежа лютує в кляшторі. Вогонь був таким великим, що в руїнах лежав не лише монастир, а й частина міста. Саме тоді у вогні загинули з кінцями реліквії ренесансних часів. Навіть від оборонних мурів, які оточували монастир, збереглося небагато: лише дві башти та фрагменти стін.

В часи Другої світової війни багатостраждальний кляштор майже не постраждав. Сюди збігалися шукати захисту від жахіть лихоліття тисячі жителів навколишніх поселень.

У 1951р., після чергової постанови, кордони України було змінено. Сокаль став українським містом, а Жвирка - українським селом.

В жовтні монахи залишили кляштор, забравши все костельне майно до монастиря в Лежайську. Сокальська ікона оселилася в одній з краківських капличок - аж до 2002 року, коли її після реставрації урочисто не перенесли до Грубешова неподалік українського кордону.

А що ж монастир, який з польського став у 1951 р. українським? А нічого: там спочатку розмістили богадільню (будинок інвалідів). Установа протрималася недовго - вже 26 лютого 1958 р. в монастирські стіни в'їхала виправна колонія. З того часу і до 2012 р. Сокальська зона мала "максимальний рівень безпеки" - в перекладі з пенітенціарної мови на нормальну це означає, що ніяким туристам чи журналістам ходу туди не було. Бо ж небезпечно: в колонії був сектор для довічно ув'язнених. А ще тут в'язні виробляли всяку продукцію для сільського господарства. 

Що буде далі - побачимо. Монастир хочуть зараз передати релігійній громаді. Але стан пам'ятки настільки жахливий, що жодна громада не зможе відновити цей шедевр в повному обсязі. Скапарять кляштор... .

Як тільки запалала колонія у кляшторі - інтернет збурився, запістрявив жахливими фотографіями спочатку пожежі, а потім й руїни. Ще один спонтанний прояв народної журналістики, який дозволив слідкувати за трагедією ледве не посекундно. 

Одне з найцікавіших фото бернардинського кляштору (див. поруч) знайдено на сайті німецького віртуального музею. Знімали, певно, пасажирів надувного човна, а не кляштор... Але атмосферу світлина передає суперово.

А тих, кого цікавить історія "чудотворної" ікони, запрошую відвідати цю сторінку. (Warning! Polish indise!)

Якщо ж знання польської мови не є однією з ваших чеснот, переказую найцікавіші факти з сторінки.

По-перше, вищезгаданий образ вважався одним з найстаріших в Польщі. Його, правдоподібно, було намальовано на кипарисовій дошці в 90-х роках XIV століття. Протягом 120 років образ висів в сокальській православній церкві, про що багато хто хоч і знає, але мовчить.

Наступна згадка про ікону стосується 1519р., коли місто лежало в руїнах після нищівного татарського набігу. Дерев'яна церквиця, де зберігалася ікона, теж постраждала, а от сам образ вцілів. Саме тоді для нього звели дерев'яний костел на маленькому острові... Ну, я писала про це вище. Та латинська громада Сокалю слідкувала за збереженністю реліквії не краще православних, хоча популярність ікони продовжувала зростати. Так продовжувалось ще 100 років. Далі за справу взявся біскуп Гомолінський. 17 жовтня 1599 року бернардини отримали цей клаптик землі - разом з реліквією.

Шкода, що неможливо побачити ані костел зсередини, ані келії (1604-1619рр.) - все-таки колонія тут була суворого режиму. в ній тримали довічників. Якщо раптом хтось може допомогти з зображеннями інтер'єрів кляштору-колонії, пишіть. Я буду вдячна.