Де місто - там і фортифікації. А з цим важче. Хоча були, були: місто оточували вали, в валах було три брами, а ПІД містом тяглася система підземних коридорів - принаймні, так стверджують перекази.

Хоча від деяких нещасть і підземелля не захистять: Угнів сильно постраждав після татарського набігу в 1621 р., Хмельниччини в 1648 р. А ще мор в 1624 р., а ще пожежа 1632 року... До речі, за тими негараздами спостерігали вже не лише міщани, а й ченці-василіяни, які з'явилися у місті якраз на початку XVII ст.

Перенесемося вперед у часі, в середину ХІХ ст. Тоді Угневу пощастило мати сімейну пару меценатів-благодійників. Степан і Пелагія Жуковські фундували в місті будівництво бурси, цвинтарної каплиці та церкви. А ще заснували фонд, за кошти котрого українська молодь мала змогу вчитися в гімназіях та університетах. Тут ключове слово саме що "українська": на початок ХХ ст. з 5000 жителів Угнева 1800 чол. були українцями, ще шість сотен - поляками, інші - іудеями. Що сталося на Галичині з євреями в Другу світову, пояснювати не треба. Велика кількість етнічних українців сприяла тому, що місто, яке в ІІ половині 1940-х рр. віддали Польщі, повернулося під українське крило в 1951 р. - разом з Кристинополем та Жвиркою в обмін на газо-нафтовий Нижньо-Устриківський район. (Хоча тут теж не без копалин - вугілля ж!)

Тільки що ж в тому 1951 р. від міста лишилося? Етнічних поляків виселили до Вроцлавського воєводства Польщі, 40 тисяч етнічних українців у 1944-1947 рр. розселили на Тернопільщині (в Бережанах і околицях) та на Львівщині, хтось опинився і за океаном (в США діє товариство "Угнівщина").

Місто стало іншим. Тут стояла військова частина. Вже де були ті часи, коли діяли угнівські товариства "Сокіл", "Сільський господар", "Просвіта". Запрацювало училище, зведене на єврейських кварталах (тепер воно приховує за радянськими корпусами велетенську цегляну майстерню-синагогу початку ХХ ст. та колишню іудейську школу і випускає барменів-офіціантів та кравчинь). Вже кілька років діє на громадських засадах краєзнавчий музей - його автори, викладачки училища Галина Губені й Надія Канюка є одночасно й авторами ілюстрованої книжки про Угнів ("Угнів - найменше місто України"). Тільки от купити її в Угневі мені так і не вдалося.

З Угнева родом відомий композитор Анатолій Кос-Анатольський (його батьки Йосип та Марія поховані на угнівському цвинтарі неподалік церкви). Тут тричі бував Іван Франко - і писав про місцеві унікальні чоботи-"угнівці". Тут і я погоджуся хоча б тричі побувати: ну симпатично ж.

Костел, звичайно, домінує, але й церкву видно здаля. Цікава споруда, незвична. Варта візиту.

Тут мені пощастило зустріти дяка греко-католицької громади міста (храм ділять між собою православні УПЦ МП - так-так, МП - та греко-катоилки Угнева), який й провів цікаву екскурсію святинею.

Храм, за переказами, стоїть на місці дерев'яного монастиря отців-василіан (XVII ст.). З василіанських часів збереглася, кажуть, дерев'яна дзвіниця. Може бути (сам монастир тягнувся аж до кладовища).

Дерев'яна церква згоріла в 1780 р. - і почався довгий процес відбудови святині. Спочатку зводиться мурований пресвітерій (не дуже розумію, але продаю за те, за що купувала). Цеглу на будівництво брали у власниці міста пані Моравської. В свою чергу Моравська цеглу поцупила з старих міських мурів - в кінці XVIII ст. їх тут як і скрізь по Галичині, за наказом цісаря розбирали.

Далі йшли роки - і аж в 1855-1857 рр. храм було добудовано на гроші подружжя Жуковських. Бездітні Жуковськи хотіли залишити по собі хоч щось - івдалося: храм не дарма вважається одним з найцікавіших у Галичині. (Портрет подружжя висить праворуч від входу до церкви). Розписували храм орієнтовно в 1860-х роках (а тут я в словах д'яка мушу засумніватися. Я б датувала розписи як мінімум початком ХХ ст.). Як дізналася пізніше, я не помилилася: церкву розписував в 1933-1936 р. художник Дам'ян Горняткевич.

Про розписи варто сказати окремо. В Угневі чомусь ходить легенда, що автор розписів - одночасно автор фресок Володимирського собору в Києві. Як би я не поважала Угнів, але повірити в те, що Нестеров або Васнецов розписували місцеву церкву в закордонній для них джержаві, не могла. А сумні очі розміром з блюдця, характерні і для Угнева, і для Києва, - просто дітище модерну, данина моді.

Так от, церква розписана в холодних блакитних тонах. Кожен сантиметр стін вкритий поліхромією. І! Орнаменти правлять бал. В мене були стійкі асоціації з нутрощами турецьких (і не тільки) мечетей: каліграфічність складних синіх меандрів мимоволі наштовхує на таке порівняння.

Розписи збереглися непогано (хоча дах вже починає протікати, що є ризиком для стінопису). Але на куполах помітно білі плями. Це забілені в радянські часи фігури тих, кого совєти не жалували. Там були зображення І.Мазепи, М.Грушевського, М.Шашкевича, Т.Шевченка, митрополита Андрея Шептицького, самих ктиторів церкви - і все це на фоні галицьких пейзажів (вгадуються абриси св. Юра зі Львова і Луцького замку).

Схожі розписи є в василіанській церкві Жовкви - але там вони збереглися без всяких забілювань. Та й тут можна було б відновити втрачене - та не дає піп МП. Він і так вжа раз влаштував драмвиставу, коли, побоюючись, що церкву віддадуть греко-католикам, заліз на дах і погрожував самогубством (піп!!!). Зараз от замінив вітраж за вівтарем - на нецікаве зображення православного хреста.

Церква величезна, в ній все місто б помістилося (враховуючи, скільки тут працюючи у Польщі, той поготів), та натовпів на богослужіннях не буває: поділене на дві громади поселення релігійних вієн не влаштовує, але й злагоди не бачить.

До цього часу пам'ятають в селі церковну казальню-амвон у вигляді човна між сітей з рибами (я бачила подібні в Рудках та Гошеві, а пішла така традиція начебто з Перемишлянської греко-католицької катедри). Начебто амвон вивезли при переселенні в Польщу, якщо не плутаю.

В 1902-1914 рр. стараннями отця Василя Романовського було добудовано бабинець і галерею, передубовано хори, поставлено два куполи і облаштовано новий вхід. З балкону церкви в листопаді 1918 р. було зачитано документ про проголошення української державності.

В храмі в 1946-47 р. облаштували були тракторну станцію, та невдовзі церкву повернули віруючим. Так вона всі радянські роки й працювала.