Відразу за дерев'яною хатиною письменника (кажуть, це автентичне XVIII ст.) починається церковне обійстя. Гроші на побудову Миколаївського храму (1885) колись дав сам Федькович, земельну ділянку виділив теж він. Церква досить типова для Буковинських карпат: триглава, на кам'яному фундаменті, з прямокутним бабинцем і багатогранними апсидою та навою.

Стіни мають легкий нахид досередини - такий "закос" під старовину.

Жесті на церкві небагато - хоч це тішить. Впорядковане подвір'я, гілки яблуні, що ламаються від фруктів, криниця, ставочок, голодна кицька - і дерев'яна дзвіниця.

Дерево і храму, і дзвіниці нове і аж блищить - напевно, нещодавно міняли.

Біля ніякої міськради - великий бронзовий Федькович в народному строї. Пам'ятник ще зовсім свіжий - 2004-го року. Можна сісти на лавицю поруч з генієм і навіть схопити того за помпони кептарика.

Через потічок йде реконструкція готелю. Потрібна штука.

Більше особливо дивитися нічого - ну греко-католицька церква за містком, ну гарненька віла з башточкою в центрі, ну лісгосп, ну БК. Про своєрідність гуцульської ментальності нагадає хіба пам'ятник добровольцям винищувальних загонів, що полягли за зміцнення радянської влади (SIC!). Діч.

В 2010 році цей "монумент" все ще стояв.

Клімат тут відрізняється від Галичини чи Поділля: в Путилі 30 травня тільки-но розквітли каштани, цвів бузок. Закарпатські колеги-вівчарі вже два тижні як на полонинах, до буковинських щойно надійшла черга. Вівчарів тут проводжали на літування здавна, кожен кут, кожне село – окремо. А в 1960-х роках придумали зробити з проводів у гори яскраве етнографічне дійство, яке відбувається кожну останню неділю травня. Повертались з 28 полонин району чабани з першим снігом – а він у горах часом випадає вже наприкінці вересня. <?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" />

На 1,5 тис. гектарів полонин Путильщини літує близько 2 тисяч голів ВРХ, 3,5 тисячі голів овець, близько 300 коней, вигодовується понад 100 свиней. Все, як і віки тому? Не зовсім. Сучасним вівчарам не обов’язково покидати рідні домівки на кілька місяців: надійні ЗІЛи-66 допоможуть дістатися з гір до хати. Цього року очікується, що вівчарі вироблять близько 22 тон овечої та 19 тонн коров’ячої бринзи. Які це смаколики, всі охочі переконалися в імпровізованому містечку народних майстрів неподалік селищного стадіону. За кілограм будза просили 40 гривень, овеча бринза коштувала майже вдвічі дорожче.

Традиційно найшанованішого вівчаря району обрали ватагом. Цього разу ним став голова ПСП «Толока» Микола Андрійович Штефуряк з Усть-Путили. Він і запалив високу ватру, а гуцули утворили навколо неї танцююче коло. Потім зі смолоскипом у руках ватаг проїхав навколо стадіону – спочатку сам, пізніше з почтом з інших вершників. За вершниками тягнулися запряжені кіньми підводи і машини-платформи. Дежа-вю зі старою радянською кінохронікою було вражаючим: на платормі, тримаючи чучела оленів і кабана за загоривок їхали лісники з Путильського лісового господарства. Далі рухалась пересувна машина-пошта (потрібна річ в горах!), у машині Карпатського держлісгоспу АПК під плакатом «У лісі повинна бути тиша» позував з бензопилою в руці лісоруб. На машині «Ветмедицина на полонинах» нарешті з’явилася і чи не головна винуватця свята: симпатична біла овечка. 

Народний колектив з села Підзахаричі відтворив фрагмент гуцульського весілля. Народні строї, коровай, троїісті музики – все було справжнім. Короваєм красуня з Підзахаричів пригостила перші ряди однієї з трибун стадіону. Перші шматки дісталися Михайлу Папієву (голові Чернівецької облдержадміністарації) з дружиною, меру Чернівців Миколі Федоруку та іншим чиновникам області.

Глобалізація і дещо примітивізований погляд на красу дісталися вже Путильщини: коней вівчарі прикрашають пластиковими квітами і новорічним «дощиком», на голові в «нареченої» з Підзахаричів вінок теж з пластику, ватру підпалюють бензином... Але все ще жива гуцульська автентика, давні звичаї. Якщо не ставитися до них дбайливо, з любов’ю – цей прошарок народної культури може піти у небуття.