Координати: 48°46′22″ пн. ш. 27°11′38″ сх. д.
Біля 800 жителів.
Карта
Швидше за все, ви тут не були - от і не їдьте. Нерви у нас у всіх не залізні, скільки можна їх ятрити безнадією та іспанським соромом через інших людей. Ще одна руїна без надій і з голосними іменами у минулому, ще кілька сторожів, у котрих працюють лише режими "Байдуже" і "Синдром вахтера", а режим "Гордість за архітектурний спадок малої батьківщини" не передбачена у прошивці. Тим більш, в Песці все ще посилює контраст з сусідом. Бо сусід той - Отроків. До обох сіл веде цілком пристойна дорога з новоушицької траси, обидва села мають цікавезні історії в минулому, обидва села фестивалять: Отроків влаштовує світового рівня лазерні шоу, Песець давить часник (я серйозно), в обох селах є панські садиби. Тільки в одному маєток дбайливо відновлюють, а в другому... Ну, самі все бачите.
Місцеві впевнені, що назва села залишилася з часів, коли тут у 1255 році король Данило вполював мохнатого лиса. Річечка у селі теж натякає на галицького монарха: Данилівка. В Песці свого Скальського немає, тому оточений міцними мурами маєток барона Павла Местмахера (? – 1909), відпрацювавши кілька десятиліть зерносховищем, стоїть масивною руїною, а його склеп розграбований ще на зорі радянського правління. Те саме чекало і поховання Віктора Будде (1836-1901), ліфляндського дворянина, генерала від інфантерії та рідного дідуся академіка Бориса Патона та Володимира Патона. Хоча герой російсько-турецької війни 1877-1878 рр. помер у Харкові, поховали його на Поділлі: рідна сестра військового Олександра (1850-1909) була дружиною Местмахера. Барон видав двох з трьох дочок генерала за братів Михайла та Євгена Патонів (останній звів відомий київський міст). У шкільному музеї зберігається свідоцтво про шлюб Михайла Оскаровича Патона з племінницею барона Олександрою Будде. Молодята вінчалися у сільській церкві. Племінника ж Віктора барон всиновив і дарував йому титул барона Местмахера-Будде. Местмахери прибули в Російську імперію з Курляндії.
Барон, як і Редукс, був культуртрегером і візіонером. Але більш практичним. Звів у селі в 1892 р. винокурню (державі – спирт, селянам – відходи виробництва, недорого: 2 копійки за відро). Винокурню знищили селяни у 1916 р. Промував мінеральну воду із свого джерела (бум лікувальних бутильованих вод почався якраз у ХІХ ст.). Воду дотепер називають «баронською». Його стараннями російський цар дав з казни кредит в 2335 крб на відкриття в Новій Ушиці в 1908 р. ремісничої школи, котра мала б готувати для краю кваліфіковані кадри. Школа діє і тепер – як Новоушицький коледж ПДАТУ.
Села помирають не лише на Поділлі. Це глобальна тенденція. Але разом з селами йде на дно цілий пласт нашої спадщини. Витягати цей пласт з намулу забуття – неймовірно копітка і коштовна робота. От два сусідніх села – Отроків та Песець. І два сусідніх маєтки. У Отрокова є шанс – бо є розумний власник, зачарований історією про колиску волі в Україні. У Песця господарів нема – не вважати ж такими сільську громаду, котра грошей на відновлення споруди не має, як і планів її ревіталізації. З ревіталізацією в селах взагалі сумно: популярна в наш час хіпстерська тенденція «візьми непотрібну пам’ятку і влаштуй у ній галерею/арт-простір/коворкінг/дитячий центр/кав’ярню» не працює в малих населених пунктах. Жодна галерея чи кав’ярня не окупить себе у крихітному селі. Вкладати ж кошти лише в реставрацію – півміра, бо не дарма китайці кажуть «поріг, котрий переступають, не гниє». Споруда, котра стоїть без вжитку, руйнується швидше. Палаци і костели повинні жити – але в селах замало функцій, котрі вони можуть виконувати. Школа? Так з старих маєтків школи масово виїжджали у новенькі приміщення у останні роки СРСР. Магазин? Та є вже в селі кілька, навіщо ще, тим більш, вкладені у реновацію гроші навряд чи вдасться «відбити». Що ж лишається? Лише спостерігати руйнування і повільне вмирання, сподіваючись на диво. Як і в усіх інших сферах, дива тут трапляються дуже нечасто. Отрокову пощастило. Песцю – ні. Можливо, поки.
