Колись в цю подільську глуш (гори навиворіт, глибокі яри, оперезані мілкими річками, густі змішані ліси) тікали від страхіть панщини селяни. Йшли вглиб і в глиб - лісів і Поділля. Подалі, подалі, вглиб, вглиб - тому і Глібів. Це легенда така, її мені пан Леонід розказав.
Вікіпедія майже не сперечається - таки вглиб, але не від панів з кріпацтвом, а від татарів з ясиром. Цілком може бути: в українців завжди було до вибору від кого тікати. Перша письмова згадка - 1393 р., але поява у документах та поява на місцевості - речі, як правило, у часі розведені, і то сильно. Так що може бути, що й справді від батиєвих орд тікали.
Ця глибинність, лісистість зараз найкраще виражена автобусною зупинкою на трасі Нова Ушиця-Віньківці. Мозаїка радянських часів - не з тих високомистецьких, а простенька, сільський примітивізм (це не погано!). Дві товсті білочки ніяк не поділять між собою три морквини (от де задачка для третьокласників! Дорослим ще важче: як білки добули моркву у лісі - поруч же дерева?) - це в центральній частині. А збоку серп і молот і "СЛАВА ТРУДУ!". Пролетарські білочки, трудівниці.
Сюр майже рівня Чорнокозинців.
Збереглося й прізвище одного з перших власників села: ним був Василь Карачевський. Далі тихо все на довгі століття - а вже у ХІХ ст. починається звична плутанина з власників: Адам Васильківський, Тадеуш Янчевський, Іван Рудьковський, сімейство Зеленевських... Вервечка полсььких прізвищ переривається після другого польського антицарського повстання. За жорстоким задумом, Глібів - як і сотні інших сіл на колишніх кресах - віддають росіянину. У 1869 році власником Глібова стає Юхим Васильович Путятін. Так, той самий. Так, граф, так, англофіл, так, адмірал. Той самий.
Колір - червоний. Фрукт - яблуко. Фрегат - "Паллада". Якщо у вас не "Паллада", ви навряд чи родом з СРСР. Навіть Google послужливо підказує при наборі слова "фрегат" - "Паллада". А "Паллада" - це Путятін. І ще Атлантичний, Індійський та Тихий океани. Весь світ, від Кронштадту до Японії - з Іваном "Обломовим" Гончаровим на борту. Капітаном був Путятін.
Хто його знає, може, саме під час того плавання у 1852-1855 рр. адмірал познайомився не лише з японською культурою, а й з японськими майстрами, котрі пізніше, у 1869 р., почнуть розбивати у подільському маєтку Юхима Васильовича чудовий парк з оранжереями. Японія - це окремий світ, але Японія середини ХІХ ст. - і загалом зовсім інша планета. Острів, закритий від усіх зовнішніх впливів. Річ в собі. Політика кокугаку зламалася незадовго до того, як Гончаров з Путятіним та дипмісією прибули до Нагасакі - у 1854 р. Японія показала себе іншим - і японці почали подорожувати світом. Аж до Новоушиччини он дісталися.
Хоча маю певні сумніви: парк виразно англійський, ландшафтний. Юхим Путятін довгий час мешкав у Англії, був одружений на дочці англійського адмірала Чарльза Ноулса, тому важко зрозуміти, чому саме японці розбивали для російського адмірала в українській глибинці англійський парк.
В подільський свій маєток родина Путятіних (адмірал, похрещена його дружина Марія Василівна та шестеро дітей подружжя - по три сини та дочки) приїздила щоліта, а на зими поверталася до імперської столиці, Пітера. Неблизький шлях - і "Паллада" не допоможе. Важливий факт: своєї петербурзької адреси Юхим Васильович не знав. Родина постійного помешкання у столиці не мала, часто переїздила з будинку в будинок. А кожній, кожній людині потрібен ДІМ. Глібів був постійним. Глібівську адресу і знати не треба було: тут був саме він, адміральський дім.
А не на острові Путятіна - є такий у Тихому океані.
Після Юхима Васильовича глібівським маєтком володів його син граф Євген Юхимович Путятін (28.02.1852 - ?). Він виховувався вдома та у спецкласах Пажеського корпусу, який закінчив у 1872 р. прапорщиком драгунського полку, брав участь у Турецькій кампанії в 1877-1878 рр. як командир ІІ взводу 2 батареї кінно-артилериської бригади, був поранений 4 січня 1878 р. у праву ногу під Дермендере. Після звільнення зі служби 10 червня 1885 р. у чині полковника переїхав до Глібова, де займався господарством і садівництвом, зібрав у палаці чудову бібліотеку, грав на музичних інструментах, малював. Одружився граф у 1889 р.
...Парк і зараз гарний. Як розповів Л.Мельник, його навіть почистили кілька років тому. Хотіли й у 2012 р. прибрати від зайвих насаджень теж, але не змогли вибити якісь квоти на вирізку дерев (не все так просто з парками, виявляється). Все ще простежуються каштанова та липова алеї, десь в паркових глибинах зростають дві старі "безсоромниці" (Arbutus andrachne, суничні дерева). Від влаштованих японцями оранжерей от нічого не залишилося. На місці, де стояв палац на 40 кімнат, дотепер пустир - і стадіон.
Збереглися проте інші споруди маєтку. Велетенське, все ще міцне зерносховище, віддане синичкам - вони мають тут де жити і літати. Шкода, споруда могла б ще послужити селу - як і розкішна, північного модерну будівля кузні з дикого річкового каменю та з цегляним декором (сандрики і височенні комини). Не зовсім зрозуміло, що тут було в часи Путятіна та Львових (вони володіли Глібовим після адмірала), але в радянський час за словами пана Леоніда тут зберігали зерно. Зараз споруда виглядає трішки покинутою.
Ще гірше з коморою та майстернею. Одна з цих будівель (та, що ближча до водонапірної вежі) вже цілковита руїна з проваленим дахом. Інша пофарбована в брунатно-червоний, на даху у неї росте кілька берізок, а живою лишилася лише половина будинку - як поламане інсультом тіло. Там контора якась, здається.
Водонапірна вежа - от саме головне архітектурне диво Глібова. Підозрюю, влітку її не розгледіти за деревами: споруда давно стоїть покинутою, вже років 20-30. Не така висока, як у Маліївцях, але теж стилізована під замкову вежу. Класна. Шкода, валиться.
UPD: у 2018 році я дізналася, що вежу селяни розібрали. Протизаконно і самовільно. До сліз шкода :(
Скромна пошта - колишній будинок управителя маєтку.
Коли і хто зводив вежу - невідомо. На вибір: Юхим Путятін; його син, полковник гвардії Євген Путятін - чи вже наступні власники села, родина князя В.Н.Львова (Путятіни продали маєток Львовим у 1897 р. Ті володіли ним аж до 1917 р.). В ті часи у селі було два храми: парафіяльна та храм Василя Великого, домовий при маєтку. Підозрюю, зберігся саме він. В Вікіпедії Покровську церкву датують 1896 р., а через кілька слів - вже 1875-1886 рр. Зведена вона на місці дерев'яної попередниці.
На жаль, більше відомостей про село у мене немає.
