Я бачила фотографії вікової давності з маєстатичним палацем в якійсь Леськовій в центрі України - і не дуже звертала на них увагу: мало що там більшовики понищили на початку ХХ століття?

Про те, що місце цілком собі живе, дізналася анекдотично просто. Поверталася з Москви, в купе була разом з імпозантним мужчиною середнього віку і його сином-підлітком. Мужчина виявився головою сільради з Монастирищини на Черкащині, і дізнавшись, що я займаюся вивченням архітектурної спадщини, поцікавився, чи бачила я "замок" в сусідньому з його вотчиною Леськові.

Замок? На Черкащині? Не Тальне? Це як так?

А ось так. Є на Монастирищині замок, і він справжній, з баштами, і навіть перекриття і вікна цілі - ну так, трохи дах тече, от і всі пошкодження. І що ж там? Школа або технікум? Ні, голова сільради сказав, що там ПУСТО. І що туди місцевих школярів водять на екскурсії.

Голова сільради був (і, сподіваюся, є) романтиком. Все в його розповіді було правдою, крім одного: ніякі екскурсії в палац не водять, не водили і не збираються. Відомчий об'єкт з охороною на прохідній. Заборонена зона.

До 1917 року на всю російську імперію - та навіть за кордоном! - славилися леськівські скакуни. Тут були чудові стайні, де плекали жеребців англійської породи. З 47 леськовських кобил (я нікого не хочу образити!) тут мали приплод в 128 лошат. Даховські самі були прекрасні наїзники, а вже скільки нагород привозили з іподромів всього світу їхні жокеї, знають лише легенди.

Останнім власником палацу був онук і повний тезка Казимира Даховського, інженер Казимир Даховський.

Палац в Леськовій був і раніше, але назвати його показним не ризикнув би ніхто. Так, садиба і садиба. За будівництво нового приміщення в стилі єлизаветинської неоготики взялися орієнтовно в 1850-х роках. Легенди приписують леськовським панам заздрість до майже-сусідньої Софіївки: мовляв, хотілося Потоцьким носа втерти. Та я думаю, вони старалися не так для Поттоцьких, як для себе. Те, що в результаті в Даховських вийшло, було визнано найцікавішою польською резиденцією в усій Центральній Україні. Крім того, слово "замок" пасує до цієї садиби значно більше, аніж банальне "палац". Шкода, що Історія не зберегла ім'я автора проекту. Відомо, проте, що автором останньої реконструкції споруди в 1890-х роках був архітектор Цехановський.

Навіть неговіркий охоронець, посланий зі мною начкаром в якості цербера і сторожа, захоплено визнавав силу естетики. Ще б пак. Асиметрія, зубці-мерлони на даху і баштах, враження, неначе в одну взяли й спресували як мінімум дві будівлі. На старих фото помітно, що раніше споруда була ще й різнокольоровою, а не просто-цегляною, як зараз.

Найцінніші предмети, які прикрашали замок, походили з колекції родини Володковичів (невістка Марія, пам'ятаєте?). Вони прикрашали великий салон (див. його фото вгорі), який складався з двох з'єднаних частин, більшої та меншої. Особливо розкішним видавався малий салон, який було оздоблено фризом з рослинними мотивами. Побідне різьблення вкривало всю стелю цього покою. В її центрі була багата розетка, з якої звисала розкішна порцелянова люстра.

По центру стіни в великому салоні було вмонтоване велике люстро з рамою, прикрашеною стилізованим листям аканту. Під дзеркалом стояла ренесансна скриня, вкрита багатим різьбленням, а на ній - валика ваза півметрової висоти. Поруч стояли предмети з порцеляни, не менш цінні, але менш масштабні. Було ще два бронзові канделябри висотою майже в метр у вигляді жіночих фігурок. Біля дзеркала висіли полотна: "Nenufary" Юзефа Хельмонського (Josef Chelmonski), "Відпочинок патриція" Генріка Семирадського. В кімнаті було чимало вазонів.

Напроти вікна в більшому салоні знаходився камін з білого мармуру, декорований рельєфами і двома бічними волютами. Камін прикрашав бронзовий годинник, два канделябри і дві вази. Над каміном висіло велике венеційське дзеркало. Спеціальне місце займала колекція столової порцеляни: миски, тарілки, супниці тощо. Ще одне люстро, цього разу в барочній оправі, висіло напроти каміну.

В кімнаті знаходилася статуя гладіатора, а також кілька старовинних картин. М'які меблі походили з кінця ХІХ ст. Підлога була паркетною.

Коли гора не йде до Магомета, магомети підсуваються до гір. Даховським випала доля жити в Російській імперії, але кохали вони Англію. Довелося в Центральній Україні створювати свій шматок Альбіону. (До речі, саме ця англоманія переконує мене, що легенда про сперечання з сусідами-Потоцькими - не більш як легенда). Джентельмени не глушать горілку відрами, а п'ють чай. Тадеуш Даховський був справжнім джентельменом - і в селі влаштував не корчму, а чайну. Замість вобли - печиво і цукерки. Я так і уявляю, як хихотіли і посміювалися у вуса мужики - хоча якщо хоч одну душу пан Тадеуш вберіг від пиятики, всі ці посміхеньки йдуть лісом.

За англійською звичкою навколо палацу розкинувся англійський (ландшафтний) парк, а огорожі були виключно зелені - з низького охайно підрізаного живоплоту. Площа парку тоді займала кілька десятків гектарів (зараз територія садиби нараховує майже 90 га). Навколо замку було розбито великі клумби - зараз і місця їх не знайти. все окупували дерева і квіти, які в нас на Поділлі зовуть баранчиками або баранцями, а тут кличуть чи то рохами, чи ще якось не надто милозвучно. Зараз в парку пусто - а колись його алеями гасали вершники в компанії мисливських собак. Тоді дерева знали свої місця - серед просторих галявин підносилися поодинчо або гарна сосна, або старий дуб (багато дерев походило ще з парку-попередника). Джунглям місце не тут, і шкода, що не всі це розуміють.

А до речі, про долю маєтку після революції - це ж саме цікаве!

Роман Афтаназі сумує в Х томі своїх "Дій резиденцій...": "Скоріше за все, після 1917 р. від маєтку в Леськові не лишилося навіть руїн" - і жорстоко помиляється. Садибу врятували, за переказами, самі селяни Даховських, в якості вдячності за людяність панів. Останній з Даховських побував тут в буремному, безвладному 1920 році. Його мріям привезти сюди з Варшави родину і замешкати в Україні не було суджено збутися.

З 1934 р. в палаці влаштували піонерський табір, через десятиліття тут розмістили санаторій для психічнохворих (охоронці тут плуталися і називали хворих то офіцерами, то солдатами, інші джерела згадують туберкульозників, коротше - суцільна плутанина, хоча в 1950-х тут начебто був санаторій Уманської дивізії, отже, військові зайняли садибу ще тоді). З 1970-х в споруді був склад медикаментів. Зараз, ще з 1992 р., це військовий об'єкт у відомстві Маньківської військової частини. Щось тут зберігають. Що - краще не знати, якщо хочеш потрапити на територію. Мене завірили, що перекриття між поверхами, всупереч чуток, цілі. Хоча... стан споруди не надто райдужний, у одній з веж тріщина, стан даху, кажуть, вимагає негайного ремонту. Вже років з десять як в Леськове приїздять крутелики з грошима, які мріють про власну садибу - та повертаються ні з чим. Пам'ятка входить до обласного реєстру національної спадщини, а, отже, за законом не підлягає орендуванню чи продажу. Так і помирає потихеньку.

Поглянути на план садиби можна на чудовому сайті Федора Гонци. До речі, дослідник був в Леськовому восени 2006 року, ще й не один, а у компанії директора монастирищенського краєзнавчого музею. На територію таких поважних гостей пустили після довгого скандалу, але фотографувати суворо заборонили. Вважаю себе щасливчиком - мені вдалося все обзнімкувати.

Хоча палац з 2007 р. на балансі сільради, військові з об'єкту йти не хочуть. Така собі тиха війна за Леськове. Жертвою буде лише палац.

Безумовно, раз замок - мав бути підземний хід.

За переказами, він вів до хвойної частини лісу (особливо романтичні стверджують, що до Умані, до якої 50 км). Зараз засипаний. Ще не так давно почали провалюватися в деяких селян городи - кажуть, теж наслідки підземних переходів Даховських.

Пивниці в палацу вражають і зараз, вони дуже розлогі, великі - та я туди не пішла. На відміну від архітектури наземної, підземна як правило дуже вже схожа. :о)