Їхати сюди з станіславівського двірця якісь смішні 20 хвилин. В кілометрах це 16. Як порядні люди, ви ж візьмете в касі квиток, невже вам шкода тих 1.50 гривні, навіть якщо ви й знаєте, що перевіряти його в вас ніхто не буде? :)

Електричок в цьому напрямку досить - ну от самі на розклад гляньте. Нас цікавлять потяги на Рогатин або Ходорів.

Якщо залізничний транспорт для вас з певних причин табу, є бусики, які тут називають "пижиками" - теж доберетесь, але це займе трохи більше часу (19 км від облцентру). Не страшно. Навіть плюс можна знайти: бусик доставить вас в самісінький центр селища, а від залізничного перону доведеться з кілометр топати пішки, проминаючи на шляху спочатку дерев'яну церкву, далі обвішаний патріотичними газетами і меморіальними дошками будинок культури (за вікнами першого поверху поважні галичани солідного віку старанно, але не дуже вдало видувають з мідних духових "Гуцулку Ксеню"), монументи загиблим в Другій світовій, упівцям, Тарасу Шевченку, аж поки центр не дасть шанс вибрати маршрут до вподоби: до ратуші і костелу, а потім до маєтку, а чи навпаки, почнемо з маєтку-санаторію, а тоді вже подивимось на костел. Вибирайте.

Готелів тут, здається, немає, та й не потрібні вони: довго затримуватись в Єзуполі без особливої причини не варто. Кафе є, вибір страв скромний. Магазинчиків достатньо.

Адреса палацу (про всяк випадок): вул. С.Бандери, 21. Тіки не запитуйте місцевих напряму "А де в вас тут палац?" - можуть не зрозуміти. Краще поцікавтесь, як потрапити до дитячого санаторію - оце буде правильно. Обласного психоневрологічного. Санаторій так і називається: "Єзупіль". А колись, відповідно, - "Жовтень".

На території бувшого маєтку Дідушицьких і правда зараз санаторій. В головному корпусі (ака палац) - житлові кімнати, в старому парку - сучасний монумент воїнам, що полягли тут в 1941-1945 роках. Примітивні гойдалки, одноповерховий корпус (колишні господарські приміщення?), великий парк навколо садиби - звідти відкриваються шикарні краєвиди, ось тут би побігати малою.

А ще - вали. Коооонкретні такі вали, в кілька рядів. В. Стецюк писав, що замок в Єзуполі стояв на місці теперішнього костелу, але щось мені підказує, що це не зовсім так: маєток Дідушицького знаходиться на підвищенні (непогано для оборони, правда?), а земля навколо палацу в невпевнено-закопанському стилі збурилася хвилями - невже сама по собі, невже не допомогли їй кілька століть тому кріпаки? А ще й якийсь глибокий льох в одному з валів - просто так? На пустому місці? Не вірю. Цілком можливо, замок колись стояв саме тут.

Освіту отримав блискучу: навчався в Віденському університеті відразу на двох факультетах: філософському та правничому, в 1871р. склав докторат з філософії. Цікавився історією та літературою, навіть сам писав (найвідоміший твір - "Атени", 1877, ідеалізація давньогрецької демократії). При цьому був інфантильним в своїх забавах: Ігор Чорновол в статті про графа пише: "Войтек розважався тим, що (наприклад) дзвонив до квартири якого-небудь бюргера, а коли господар виходив відчиняти, ховався, і так десятки разів. (...) 

 Граф здобув перший політичний капітал, торпедувавши в Галицькому сеймі урядовий проект злиття повітових рад зі староствами, який він небезпідставно трактував як замах на галицьке самоврядування (початок 1880-х). Угруповання, яке він тоді очолив у Сеймі, називали “атенянами”.

До речі, в 1873р. Войцех написав ще один твір: "Богдан Хмельницький". Трапиться на очі - розкажіть, що там за фабула.

У Львові Дідушицькі теж мали палац - і який! - але й Єзупіль не забували.

Найвідоміший дотеп гр. Дідушицького – тост про гр. Давида Абрагомовича (гомосексуаліста): “Пані, панове, і ти, Давиде Абрагомович!” Натомість маршалкові Галичини графові Станіславові Баденьому у відповідь на запрошення на обід відписав: DUPA. Коли обурений маршал зажадав від професора пояснень, виявилося, що він мав на увазі: “Дзєнкує упржеймє, пржийде акуратнє”. А загалом Дідушицький почувався в атмосфері скандалів, як риба у воді, й іноді, схоже, створював їх штучно.

Соціаліст Ігнатій Дашинський згодом згадував, як познайомився з графом Войтеком у поїзді зі Станіславова до Львова: до купе, в якому їхав Дашинський, зайшов неохайний пан, що без упину сипав дотепами та поїдав яйця, які витягував із бездонних кишень.

1905 р., після перемоги Японії над Росією, граф запросив у Єзупіль посла Японії в Австро-Угорщині барона Небуакі Макіно та влаштовував на його честь банкети доти, доки не запротестували російські дипломати. Можна собі уявити, як любили графа студенти, яким він викладав етику, естетику й історію філософії у Львівському університеті (з 1897 р)".