ОК, така історія: жили-були два брати - і одружилися на дуже схожих дівчинах, а хати собі вибудували однаковісінькі.
Ні, драйву замало.
Тоді так: жили-були два сусіди - і одружилися на дуже схожих дівчинах, а хати собі вибудували однаковісінькі. А інші сусіди того не зробили.
О, це воно. Це те, про що я хочу зараз розказати. Але так як я не белетрист, буде про лід, традиції, дерев'яні церкви і Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
В січні 2016 р. нарешті я вибралася туди, куди багато років хотіла - і це був найправильніший вихід з моєї маланкарсько-новорічної істерії. Коломийщина, села Нижній Вербіж і Спас.
Воно того варте - і мені було цікаво.
В обох селах на Йордан (19 січня) місцеві чоловіки виготовляють з банальної криги небанальні, казкові містечка на берегах Пістиньки і Сопівки. На це йдуть десятки тонн криги - якщо в річках її не вистачає, зрізують з озер в околицях сіл. А далі вже вступають в дію бензопила і фантазія. Традиція це давня, але в радянський час сиділа тихо, а вже у ХХІ столітті розквітла.
Сусіди - вони завжди і в усьому конкуренти. Про льодове містечко Нижнього Вербіжа коломийське телебачення розказало раніше, ніж про спасівське - але містечка є і там, і там. Більше того. у 2013 р. спасівське потрапило до Книги рекордів України.
І кожне село хоче не вдарити лицем в багно перед сусідом-конкурентом. Навіть якщо часом погодні умови такі, що лише в багно і вдарятися, бо сильний плюс, містечка все одно зводять - тільки лід не з річок зрізають, а купують і привозять. В обох селах справа Кая живе і перемагає - і люди складають з крижаних літер слова. Ні, не "Вічність" - хоча й хочеться, щоб вони вічність так незвично проводили свої Йордани. З криги тут витесують цілі фрази. В кожному з містечок є й крижані скульптури, карети, гірки для дітей. Але приклад 2018 року показав, що не все так просто з конкуренцією. М'якої зими спасівці десь таки кригу взяли, а от у Вербіжі містечка того січня не було: бо сусідній ставок кригою не покрився.
Я запитувала кількох жінок, наскільки звичай вибудовувати льодяне царство характерний для Коломийщини - так от, це лише в двох селах-сусідах так заведено. В інших поселеннях все простіше і традиційніше. Ще в Пістині є подібне містечко, і в Соколівці - це все.
Але справжнім сюрпризом для мене стала церква у Спасі. Ох, чудова! П'ятиверха, народ! Чомусь думала, що на Покутті і Гуцульщині залишилося всього три п'ятиверхі святині - у Вербіжі, Вербовці на Косівщині і Киселицях на Путильщині. Рідкість, раритет, краса і так далі - і всі під бляхою. Як каністри якісь.
Але як вже писалося вище, сусіди - вони завжди і в усьому конкуренти. З церквами вийшло як і з містечками: у Вербіжі була красуня з п'ятьма верхами - і в Спасі захотіли таку саму. Вербізьку закінчили у 1808 р. - а в 1811-му п'ятиверхий храм був і в Спасі. І він зберігся, він є - і нагадує красуню, яка трохи несповна розуму - і тому носить шапочку з фольги. Вони направду дуже схожі, ці церкви-сусідки. Тільки у Нижньому Вербіжі пунктирно-чеканна тахікардія і шахматка на нижній частині зрубу - а тут все не настільки по-циганському.
Українська Вікіпедія чомусь датує храм у Спасі фантастичним 1587 р. Зрозуміло, що в споруді, котра стоїть зараз так трохи осторонь сільських доріг, немає жодної дошки з XVI ст., близько - тоді на наших землях будували зовсім по-іншому. Вікіпедія ж згадує кілька реставрацій - 1648, 1767 та 1845 рр., з них хіба лише остання якось стосується сучасної святині. Дзвіницю датують тим самим неймовірним 1587 р.. хоча це безсумнівно ХІХ ст.
Яким чином такий розкішний зразок народної архітектури не було включено в жодні реєстри пам'яток, для мене велика загадка. Церква безсумнівно варта досліджень і номінацій. Тим більш актуально це зараз, коли в селі намірилися будувати новий сакральний центр - до старої церквиці і йти далеко, і тісно в ній великому селу, і в аварійному стані вона (північну частину будівлі вже підперли дерев'яними стовпами - але зняти бляху, яка робить споруду важчою, нікому в голову чомусь не прийшло), і кому там ті п'ять верхів сьогодні з селян потрібні?
Візит у Спас в січні 2018 року запам'ятався не лише польотом нашого квадрокоптера над храмом, а й новацією: тепер над вхідними дверима до церкви є стрічка, що біжить, з LED-літерок. Кошмарно виглядає, чесно.
