ІГНАЦІЙ СЦИБОР - МАРХОЦЬКИЙ. ПРИТУЛІЯ

За Броніславом Грищуком

Кінець XVIII – початок XIX ст. був досить складним часом. Кріпацтво. Експлуатація. І ось на цьому типовому тлі абсолютного безправ‘я з‘являється виняток. У те, що він справді існував, спочатку не віриш, сприймаєш його як витвір чиєїсь багатої, надмірно схильної до гіперболізації уяви. Цей виняток – Ігнацій Сцибор-Мархоцький. Єдиний в своєму роді, як і належить виняткові.

“По великому Ушицькому шляху, за кілька миль од Кам‘янця, в Ушицькому повіті, на чудовій рівнині мальовничо розкинуте досить велике й вельми гарне містечко Миньківці, це і є те саме місце, де відбувалося свято Церери. Якщо справедливе зауваження деяких подорожуючих по Поділлю, що частину його, розташовану вздовж течії Дністра, без перебільшення можна назвати Подільською Швейцарією, то на долю м. Миньківців та його околиць припав найкращий куточок цієї Подільської Швейцарії...” (Подольские епархиальные ведомости. 1889. №33).

«Ушицький повіт мав 4 округи. Миньківці належали до другого округу. Розташоване містечко у широкій і глибокій долині... Цей маєток купив... Войцех Мархоцький, по смерті якого в 1788 р. Миньківці з околицями перейшли до небожа Ігнація Сцибор-Мархоцького, відомого дивака першої чверті 19 ст. Ігнацій Мархоцький... оголосив свої маєтки незалежною державою і поставив на кордонах іменний стовп з написом, що це “кордон Миньковецької держави”... Був благодійником своїх селян, він звільнив їх від панщини й піклувався про поліпшення їхнього побуту. За свої дивацтва, особливо впровадження язичницьких свят, Мархоцький був засуджений і навіть потрапив у тюрму”. (Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета, Каменец-Подольский, 1900. Вып. 9).

Та найважливішою справою було дарування селянам волі 1 січня 1795 р., коли на велелюдному зібранні був підписаний акт, що починався такими словами: "Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислиборж, Городище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Отроків, Хананівка, Притулія, Старик, Тимків, Побуйна, Побуянка, Сивороги, які складають Миньковецьку державу, що знаходиться в Ушицькому повіті Подільської губернії, зібравшись усі разом для вироблення і встановлення відомих законів… прийшли до висновку, що… найвище благо...- це воля...”
Цей акт був розмножений в друкарні і розісланий в сусідські маєтки, та поміщики знищували цей документ.
У Миньковецькій державі був упроваджений точний поділ влади : законодавчої, виконавчої, судової. На чолі держави стояв сам Ігнацій, чи., як він волів себе називати, старець або патріарх. Вважаючи себе батьком “народів” Миньковецької держави, він був також начальником усіх, “які своїми заняттями та працею приносять користь“ державі. До категорії громадян, які не брали участі в управлінні державою, ввійшли обидва лікарі, архітектор, адвокат, землевпорядник, фельдшери, акушери та секретар. Кожне село мало свій колегіальний суд, який розглядав справи як перша інстанція. Суд другої інстанції розміщувався на Бельмонті. Ігнацій видав закон, що забороняв називати селян хлопами, мужиками чи хамами.

Єпископ спочатку страшенно дивувався і конфузився, та побачивши, що всі ставляться до маскараду з шанобливим захопленням, здійснив тріумфальний в‘їзд у Миньківці.
Наступного дня єпископ відслужив шлюбний обряд – не в костьолі, а в своєрідному театрі, спорудженому посеред поля. Тут Мархоцький зустрів гостя довгим і патетичним вітанням, яке закінчив так: ”Верховний жрецю, зійди зі свого трону, підійди до вівтаря господнього і благослови цю молоду пару”.
Єпископ спочатку поставився до графових дивацтв поблажливо, та незабаром їх відносини загострились. Померла дружина Ігнація Ева, і на схилі віку старий граф палко закохався в дочку одного дворянина, який майже постійно гостював в миньковецькому маєтку. Та сталося так, що ту саму дівчину полюбив старший графів син – і вони навіть таємно обвінчалися в місцевому костелі. Отут і виявив свою уперту натуру старий граф. Як обвінчалися? Без його відома?? В його костелі??? Та це ж він, Ігнацій, завжди був найпершим покровителем місцевого духовенства, все церковне начиння було його особистою власністю і видавалося настоятелю лише перед богослужінням. Отож, образившись на ксьондза, Ігнацій забрав з костелу всі клейноди. Ксьондз звернувся до єпископа зі скаргою. Єпископ надіслав графові листа, обурено запитуючи, на яких правах той втручається в діяльність церкви, заразом нагадавши і про свято Церери, і про незаконні проповіді. Було запропоновано облишити раз і назавжди неприйнятні в християнському світі язичницькі ритуали.
Граф надіслав відповідь, де, посилаючись на мислителів XVIII ст., доводив, що кожний християнин має право виголошувати проповіді в костьолах Подільської губернії, а він, Мархоцькимй, навіть зобов‘язаний це чинити, бо духовенство тут малоосвічене. Що ж до Церери, то граф доводив, що це відомі в усіх слов‘янських зелях ожинки.
Категорична і гостра відповідь образила єпископа. Він поскаржився губернатору й добився розпорядження, за яким місцевому справнику доручалося зобов‘язати графа підпискою в тому, що він не буде виголошувати промови та влаштовувати свята на честь Церери. Не важко й здогадатися, що граф і не здумав підкоритися: тільки-но закінчились жнива, він влаштував свято з усіма урочистостями і ритуалами. І хоч місцевий католицький настоятель відмовився від участі в поганських обрядах, це нічого не змінило: з Дунаєвець були запрошені два капуцини, і свято відбулося при напливі народу.

Друга частина