Нащадки пана Єжи чомусь ідею перейменування Куткору не сприйняли – і відразу по його смерті повернули поселенню стару назву. Лише частинка Куткору продовжувала називатися Марьяновим – по старій пам’яті.

Лончинські жили тут до 1822 р. Далі (аж до 1870 р.) поселення дісталося Юліану Вербицькому (Julian Wierzbicki), після чого знову повертається до роду Лончинських – на два десятиліття. Далі знову зміни власника: в 1890-х ним був Станіслав Хомолящ (ну і чого хтось хихотить, га?), а на початку ХХ ст. – Марія Важинська, з 1909 по 1939 рр. – Єжи Корнел гербу Водицького (Wodzickiego).

Після зруйнування Катериною ІІ Січі в Куткорі оселилося кілька козаків. Куткір, до речі, у XVIII ст. славився своїми ременями до кунтушів, а в ХІХ ст. в селі діяла майстерня по виготовленню пороху та папірня.

19 січня 2007 р. в селі було відкрито школу - першу новобудову області в новому році. Споруджували її 5 років. До речі, трикласна школа існувала тут ще в кінці ХІХ ст., та згоріла. Нову шестикласну польську школу почали зводити з каменю в 1908 р. Діяв заклад до 1930-х років. Саме в цій школі вчилася найзнаменитіша уроженка Куткору художниця Софія Караффа-Корбут. Її могила знаходиться на сільському цвинтарі.

За радянських часів (до 1983 р.) семирічна школа діяла в приміщенні колишньої плебанії.

На 1741 р. в храмі було три вівтарі: головний, присвячений Марії Сніжній, та бічні: св. Антонія і Христа на хресті. Що було з храмом і монастирем далі, сказати важко: документи фіксують лише ремонт в 1787 р. Мурований костел і кляштор  з’явилися аж в 1803 р. Тоді ж було повністю розібрано старі монастирські будови. 4 жовтня 1803 р. костел було освячено буським деканом Ігнацієм Треттером під титулом Марії Сніжної.  <?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" />

Місцевий кляштор діяв без перерв протягом двох століть, навіть секуляризація в 1787 р. його спочатку скасувала, але потім поновила. В 1811, 1815, 1829-1830, 1835 та 1849-1850 рр. відбувалися ремонти комплексу. В 1820 р. з’явився новий амвон, в 1825 р. – нова мурована дзвіниця. 18 травня 1828 р. святиню консекровал архієпископ Анджей Алоізі Анквіч. На той час костельне майно було надзвичайно скромним – так і мало бути за уставом капуцинського ордену. Останній спонсорував Юліан Вербицький, тодішній власник куткору. Він же дав кошти і на оновлення костельного майна. Тоді ж з'явився новий орган. В 1851 р. львів'янин Станіслав Радецький розписав інтер'єр храму. Він же відновив вівтарі та образ марії Сніжної, який вважався чудотворним.

Радянська влада влаштувала в кляшторі шпиталь, в 1955 р. сюди переїхала школа (хоча є й інші дані, див. вгорі), потім в споруді знаходилося поштове відділення. Якийсь час тут працювала фарбярня (не зовсім впевнена, що розумію, що це). З 1990 р. споруда стоїть пусткою. Дах костелу згорів в 1995 р. все, що могло знадобитися сусіднім господаркам, вже з кляштору винесено. Величезні пивниці забиті сміттям. <?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" />

Монастирське подвір’я зараз перетворено на садок. Огорожа кляштору ще тримається, а от прикрашена скульптурами брама, виконана в 1908 р. Войцехом Самеком, вже не існує. Як і фігура богоматері, що колись стояла перед храмом.  

Каплицю розібрали в 1955 р. Тоді ж було змінено форму вікон.

Серед речей, які зникли з кляштору, були не лише релігійні начиння. В монастирю зберігалися портрети Людовика XIV в дитячому віці, Яна ІІІ Собєського, Єжи Антонія Лончинського та його дружини.

З старих гравюр видно, що палац Лончинських знаходився на сусідньому з кляштором пагорбі. Зараз там селянські обійстя, по яким марширують дівчатка з помаранчевими прапорами. Ну хоч хтось ще вірпить в революцію.   

Неороманська каплиця на цвинтарі колись містила надробок, виконаний у формі античного саркофагу з гербами Нечуя та Домброва.

Дякую професору мистецтвознавства Наталії Урсу за наданий матеріал про Куткір (стаття Анжея Бетлея «Костел під визванням Марії Сніжної та кляштор капуцинів в Куткорі», Краків, 2003).