Неймовірної фотогенічності споруда. На картинках, що старих, що сучасних, палац в Дзеленцях видається ну диво яким гарненьким. Реальність розбиває це враження на друзки, ховає привабливість за плиткою, якою обкладений низ будівлі, за бараками гуртожитків навколо екс-палацу, за полум'яним поглядом В.І. Лєніна, який витаращився на гніздо дворянства напроти - і гіпнотизує його, гіпнотизує, спопеляє, неначе і не вождь він світового пролетаріату, а Кашпіровський якийсь. Знаєте, як це - "Як Ленін на буржуазію"? Це саме так, як в Дзеленцях. 

І там це таки подіяло. На відміну від майже сусідніх і теж палацово-багатих Водичок, де мені траплялися не люди, а золото (і пані фельдшер, і секретарка сільради Ніла, і продавщиня, та всі) - в Дзеленцях моя поява з фотоапаратом  стала якоюсь лихою подією. "А що це ви знімаєте? А хто вам дозволив? А ну перестаньте! Що ви робите?!? Людоньки, та що ж це?!?" - це я ще до палацу не дійшла, це я пробую сфотографувати цікаву закинуту хатинку біля автобусної зупинки і нову церкву там же. 

Коли ж в наших селах фотоапарат перестане бути невідомою-машиною-для-витягування-душі-з-перехожих, а туристів не вважатимуть ворожими зайдами, які зараз все тут обфотографують, а потім в "Однокласниках" викладуть ці фоти - тільки з доданими в фотошопі купами лайна. Щоб посміятися з нещасних Дзеленців, щоб нашкодити їм. 

Дзеленці, я ж не за вами прийшла. Я прийшла за духами старого Поділля, чогось прекрасного і неминучо-минулого. 

Немає духів. Давайте тоді про історію - за допомогою Романа Афтаназі.

1820 р. - Дзеленці належать Яну Романовському. 

1832 р. - від його синів Теодора і Андрія маєток купує Давид Білинський (рід Білинських, автохтонних русинських шляхтичів, був десь з-під Самбора). Потім він передасть село своєму сину Броніславу. В кінці ХІХ ст. і так не надто великі Дзеленці були поділені на кілька частин: 884 десятини у Білинських (в Броніслава п'ятеро дітей, є між ким ділити), 150 десятин у Крижановських, 103 - в Залуськіх.

Діти в Броніслава такі: Вікторія Залеська (Wiktoria Zaleska, 1869-1944), Зофія Галицька (1870-1950), близнюки Леонард (1872-1942) і Вітольд (1872 - вбитий у 1917 р.) Білинські і Евеліна Квєцінська.

Тут увага: ті, хто в курсі, що корпус училища був колись палацом, в курсі й про ім'я власника палацу: Графиня Залевська. Всі інші імена порохом років покриті, міллю часу поїджені. Бо асиметричний палац над ставом в Дзеленцях почав зводити у 1832-1833 р. ще Давид Білинський. Я м'яко (наскільки я можу м'яко) і терпляче (теж наскільки можу) допитувала кількох учнів: народе, що там, всередині? Ліпнина? Старі сходи? Каміни? "Я... таким... не... цікавлюсь", - по літері вичавлювалося з інтерв'юєра. Зійшлися на тому, що після перебудов там і справді автентики майже не залишилося. Як і парку, що колись оточував садибу. Як і стайні на сто породистих коней. Як і бібліотеки з родинним архівом. 

Ось і все, що я хотіла розказати про Дзеленці. А, ні, не все: дзвіниця церкви Івана Богослова (УПЦ КП) - два бідони. Щоб було гарніше, їх обвішали пластиковими квітами. В оголошенні біля професійного аграрного ліцею (ПАЛ, ага) сказано: "Прекрасний величний храм духовності - наша дзеленецька православна церква, побудована спільними зусиллями людей, прикрашає наше село, сприяє вихованню в  нас духовності (...)Але на сьогодні потребує благоустрою території навколо церкви - насамперед це встановлення огорожі, щоб ще величніше виглядала наша церква і приваблюваладо себе кожного". Бідони в квітах. Перечитайте другий абзац.

І останнє: в місцевих реєстрах палац датують 1914 роком - чомусь. Ну. 14 не 14, але й на 1833 теж не схоже.