Перший дерев'яний храм у Соколівці було зведено на початку XVIII ст. - класична історія для цих країв, тут майже в кожному селі так. На кінець того ж таки XVIII ст. та прото-церква була вже занадто стара - і на її місці зводять нову. Ні, не цю, а попередницю. Цю збудували в 1866 р. у типовому для Гуцулії стилі, а у 1876 р. освятили. Під яким титулом, не скажу, бо Зіслання св. Духа - це вже після наступного перепосвячення храму в 1900 р. Зараз храм отримала місцева громада УПЦ КП.

Про те, що гуцули до пам'яток архітектури державного значення ставляться як до власних осель, я вже не раз писала. Так і тут. Верхи давно під бляхою (хоча на фото К. Мокловського за 1904 р. видно, що храм був гарним, у лусочках ґонту), стіни нижньої частини зрубу на псевдо-патріотичній хвилі пофарбували у жовто-блакитне. Чорт, та гарно не коли у кольорах прапора і все в гірляндах. Гарно, коли справжнє. Дерев'яне. З ґотновим дахом. Та зрозуміло, що возитися з таким більше, дорожче і довше. Але хіба любов до малої батьківщини і патріотизм - не саме в ось цьому? В повазі до власної історії і уважному ставленні до свідків минулого?

Риторичні питання. Тільки й лишається сподіватися, що культурний рівень селян колись доросте до їхніх же сакральних пам'яток.

На жовтій, як курчатко, стіні - меморіальна дошка на честь Олекси Волянського, етнографа та просвітителя, котрий у 1923-1947 рр. був парохом храму.

Напроти храму і меморіалу воїнам, що загинули у Другу світову війну - шикарна і трохи циганиста з вигляду висока споруда з башточкою. В давній триповерховій віллі зараз розмістилася сільська амбулаторія.

В 2002 р. якось влітку ми приїхали в Соколівку - і пішли собі на Сокільський хребет. Просто пішли, не в похід, а погуляти. З собою мали великий термос з варениками :о). Знайшли гуцульську ґражду, знайшли поле, на якому, здається, нещодавно було гуцульське весілля, знайшли нарешті якусь милу галявинку, де й влаштували пікнік з видом на Соколівку внизу. Зараз мої ноги таких походів вже б не витримали.