English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Чортория
Чортория. Палац-інтернат у жовтні 2014 р.

Психоневрологічний палац-інтернат у жовтні 2014 р. До нього навіть вказівник-бігборд поставили.


Палац
церква хатнього типу
Хата-музей Івана Миколайчука

19 травня 2008 року. Палац, церква хатнього типу і хата-музей кіноактора і режисера Івана Миколайчука


Можна було й не сумніватися: це село поблизу Вашківців мені сподобається. З такою-то назвою!

Так от: воно мені СТРАШЕЗНО сподобалося. Рекомендації!

 

Карта

Моя стаття про Чорторию

 

Добиратися сюди просто: з центрального автовокзалу або австостанції № 2 біля дріжд-заводу сідається в будь-який бус в напрямку Вижниці чи Путили ЧЕРЕЗ ВАШКІВЦІ. Чортория якраз за кілька км до Вашківців. Виходити лише і виключно на автобусній зупинці - так найзручніше добиратися до пам'яток села. Бо хоч в Чорториї проживає лише 680 жителів, площу село займає чималу.


 Трохи спекотного щастя

З сінокосу

...З Чорториї я застопила якийсь старенький міні-вен. Місце для сидіння було лише над заднім колесом. Більшість народонаселення про це й не здогадується, але 80С і заднє колесо - речі малосумісні. Та, фактично, взагалі несумісні. Плюс за вікном було +31. А я, не дивлячись на все таке, посміхалася всю дорогу. Я виразно раділа життю. Бо було чому.

В Леськовому я сказала церберам на вході: "Мені здається, в мене сьогодні день народження". В Леськовому я знала, чого очікувати - картинки бачила.

Про Чорторию я знала лише, що місцевий психоневрологічний диспансер розташований в палаці. Коли я йшла до палацу старою каштановою алеєю, я гадала на віртуальній ромашці: пан (краса яка попереду буде, уууу!) чи пропав (е-е-е... Ну так... Таке собі). Крони повністю затуляли споруду попереду, тому коли вони раптово розступилися перед входом, я могла чесно і від всієї душі ахнути. Ось вам моя думка: це самий симпатичний палац Чернівецької області. Чесно!

 

На зібраному мною консиліумі лікарів і старожилів під портиком палацу виразно не вистачало диктофона. Історію споруди і села розказували всі, хором - і по різному. Найбільше знали два лікаря і один дідок. Всі троє називали три різних прізвища власника маєтку - два було румунських, одне польське. Спробуємо розібратися. :о)

Але спочатку - те, що і так всі знають: лебеді Івана Миколайчука.


 Як душа на батьківщину повернулась

Підказкою є вже назва вулиці

Тут так: виходимо на зупинці, переходимо через вкрай вкриті травою, а тому малопомітні рельси і спускаємося вниз, до відносно нової церкви МП (зведена вже за незалежної України). Від церкви праворуч відбігає вулиця імені Івана Миколайчука. Чудова підказка. Ось ще: поруч розташовані сільська крамниця і пошта. Проходимо до кінця вулиці, де трошки піднімаємося на горбок. За звичайнісіньким зеленим парканом видніється хатка. Колись таких, напевно, були десятки, а зараз вона одна на все село: скромна, маленька, смерекова.

І тин біля неї - канонічний, як з букварика. Це і є хата-музей видатного українського актора, сценариста і режисера.

Поруч - вулики, відновлена до ювілею Івана в 2006 р. криниця, бюст актора. Музей діє так: приходиш, гукаєш сусідів, ті пояснюють, як знайти старшу сестру Миколайчука пані Фрозину Грицюк. Саме вона доглядає за меморіальною садибою.

Добре, підкажу й тут: повз криницю стежкою піднімаємося на горбик, виходимо до перехрестя, звертаємо праовруч, друга хата - сіра і проста, поруч ще дерев'яна дивна штука для кукурудзи - нам і потрібна. Якщо пані Фрозини немає, ключі є в її чоловіка.

В хаті-музеї все так, як було при житті Івана Миколайчука: пофарбована на синьо призьба, маленькі віконця, лавиця біля хати, кам’яні жорна у сінях, старий ткацький верстат, заквітчані рушниками стіни, валізка Івана, з якою він їздив до Чернівців на навчання. А в колисці, яка розташована посеред кімнати, виколисали десять дітей... До речі, в будинку-музеї ще в 1920-х роках діяла хата-читальня, а батько актора часто привозив книжки українською мовою та виховував дітей у дусі патріотизму. А ще юний Іван обожнював брати участь у місцевих переберіях.


 Іван Миколайчук (15.06.1941-3.08.1987)

Хата-музей

Видатний український актор, режисер та сценарист народився в Чорториї в сім’ї залізничника і в дитинстві мріяв бути психологом або пілотом, але не актором: перший в своєму житті кінофільм він побачив лише у віці 13 років. Та акторство захопило хлопчака. Першу свою роль (діда Гната у виставі «Безталанна») Іван зіграв у 13 років ще у рідній Чорториї, при самодіяльному театрі у сільському клубі. Мріючи про сцену, вступив до Чернівецького музучилища по класу баяна (1957), у 1961 р. — в театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської, а за чотири рокизакінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва. Далі в його житті було 34 кіноролі, 2 режисерські роботи, 9 сценаріїв і слава справжньої кінозірки 1960-70-х років. Без нього феномен українського поетичного кіно був би неповним. Миколайчук став обличчям і душею тогочасного кінематографа. Не дивлячись на всенародну любов, звання народного артиста Івану не дісталося: через тавро «націоналіста». А Шевченківську премію актор отримав вже посмертно.

Найвидатнішими ролями Івана Миколайчука стали ролі Тараса Шевченка у фільмі «Сон» (1964), Івана Палійчука («Тіні забутих предків», 1964), комісара Громова («Комісари»), козака Василя («Пропала грамота»). У фільмі «Білий птах з чорною ознакою» (1971) він виступає ще й як сценарист. Перша режисерська робота — яскравий фільм «Вавілон ХХ» (1979), який отримав приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе. Іван Миколайчук зіграв також у фільмах «Гадюка» (1965), «Бур’ян» (1966), «Помилка Оноре де Бальзака» (1968), «Камінний хрест» (1968), «Захар Беркут» (1971), «Легенда про княгиню Ольгу» (1983).

Іван Миколайчук ніколи не забував рідне село, завжди навідувався до Чорториї на різдвяні свята. А взимку 1987 року, незадовго після смерті актора, в Чорторию вперше прилетіли зимувати лебеді. Місцеві жителі кажуть, що то повернулася душа Івана Миколайчука.


 Палац Манеску? Рутковського? Кого?

На обід

Повертаємося на вже знайомий переїзд. Від нього відходить дорога праворуч, яка спочатку біжить паралельно трасі, а потім повертає праворуч, перетворюючись на прегарну каштанову алею (принаймні, в травні, коли каштани квітнуть. вона прегарна). Як я нею йшла - я вже писала. Давайте розбиратися з історією.

Спочатку я звернулася до лікаря, потім він зібрав колег, на шумок підтягнулися місцеві. Розібратися в галасі було важко. Кожен із задоволенням почав розказувати все, що знав про маєток і село, і робив це так гаряче і полум’яно, що обов’язково хотів перекричати сусіда, який теж розказував щось історичне. Я ж купалася в хвилях слів, вихоплюючи з них одну за іншою срібні рибки потрібної інформації. Занотовувала я за своїм консіліумом просто на новеньку двокілометрівку Буковини. Поспіхом тому що. :о).

 

Отже, впорядкуємо інформацію.

Коли палац звели, «того ніхто не знає». Дідок десь за сімдесят розказував, що йому ще його бабця казала, що палац вже за її молодості старим був.

Я б дуже хотіла повірити бабці, але розумію, що з’явилося це кам’яне диво не раніше ІІ половини ХІХ ст. Але із задоволенням дізнаюсь, що помилялась і палац насправді значно старший за віком.


 

Пана, який володів цим та кількома іншими маєтками (інші, наскільки зрозуміла, були на Галичині, вже за Дністром) звали Дурдуван (чи Джурджуван). З ним якось непевно: кажуть, маєток цей він програв у карти. Але поховано його біля порога дерев’яної церквиці поруч з палацем – за його ж заповітом. Тоді ще не було невеликого ґанку поруч з церквицею. Дідок розказував, що пана поховали з золотим перстнем (а от далі не зрозуміла: чи «бо був НЕжонатий», чи «бо був жонатий»), що спричинило деяке заворушення в стані місцевих мародерів. Над похованням була гарна плита – чи то мармурова, чи то гранітна. Дід вже не пам’ятає. Церквиця, до речі, діюча і належить до київського патріархату.

В палаці ж було дуже гарно – каміни, а стіни вкривав трафаретний малюнок – янголятка. Радянська влада першою справою взялася янголів замальовувати, та вийшло погано: фарби були такі яскраві та міцні, що проступали через побілку.

 

Інший чоловік, значно молодший, додав, що у потім тут вже жив пан Манеску. Це прізвище фігурує, здається, і в списку локальних пам’яток архітектури. В Манеску був брат, який застрілився, от така неприємна ситуація. В 1927 році, розказують, пан вибудовав собі новий маєток, а в цьому влаштував сиротинець для дівчат з шляхетних родин.

 

Фонтан в парку - радянських часів

В 1940 році в Буковину увійшли червоні війська, і в палаці відразу влаштували конюшню. Саме тоді загинув вуйко оповідача № 2. Його дядько, тоді 16-літній хлопець, вів повз палац свого коня. Солдати зупинили юнака і почали вимагати віддати коня їм. Хлопець, звичайно, не погодився – а ви б погодились? За це його застрілили на місці.

Років 10 тому, під час ремонту, з фасаду палацу зняли табличку: «Comuna 1618 Vascauti». Вашківці – це повітовий центр, зрозуміло, а от що означав номер? Дехто з лікарів навіть вважав його датою побудови палацу, що, звичайно ж, правдою бути не може.

Мені презентували копію «Постанови № 486 Чернівецького селянського виконавчого комітету від 28 квітня 1941 року». Там місце носить назву «бувший маєток Рутковського». Оп-па, а це ще хто такий – Рутковський? Не зрозуміло. Постанова закріпляла маєток за трудоколонією Чернівецької психолікарні. Довгий час тут була психіатрична клініка № 2 (№ 1- в Чернівцях по вул. Мусоргського), потім наркодиспансер, зараз – психоневрологічний заклад, один з шести в області.

Від парку збереглося тюльпанове дерево та чудова каштанова алея.

 

Церква не значиться в каталозі дерев’яних храмів України. Коли в селі згоріла стара церква, люди пішли на поклон до пана – і той купив в Карпатах церкву, з гір діставивши її плотами Черемошем.

Дуже камерна, але симпатична. І в блясі лише по вуха, а не цілком. А написи на могилах поруч вже не розібрати - вапном забілені.


 Ще фото:


Алея до палацу.
Ота "Комуна 1618".
Статуя над входом в палац.
Пасічник.

Алея до палацу. Ота "Комуна 1618". Статуя над входом в палац. Пасічник.







Сучасна церква зараз ремонтується. Стара церквиця. Хрест на півмісяці містифікує половину жителів Чорториї.


На подвір'ї пані Фрозини
Хата-музей.
В музеї.
Бюст актора.

На подвір'ї пані Фрозини, сестри Миколайчука. Хата-музей. В музеї. Бюст актора.



© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник