Координати: 50°16′03″ пн. ш. 25°01′18″ сх. д.
Вже сонце низенько, вже вечір близенько, а ми з Софією топаємо пішака тихою дорогою на східному краєчку Радехівського району. Дорога обсажена розкішними столітніми соснами і веде з Сморжова до колищнього містечка Щуровичі. До Львова 88 кілометрів. До Берестечка і Пляшевої значно ближче. Білий грунт під ногами. Поруч тече тоненький тут Стир. Волинь.
Пам'ять крутить на язику назву села, перекатує приголості, розтягує голосні. Звідкілясь я вже знаю: там нас чекає справжнє давнє чудо. Звідки я знаю? Звідки - якщо реєстри мовчать, путівники теж, звідки знаю я?
Це питання стає маловажливим, коли попереду з'являється величезна громада "оборонного" костелу, зведеному в дусі історизму, де ренесанс обійнявся з романським стилем. Численні ряди бійниць - декоративний надлишок, який збиває з пантелику: невже й справді оборонний?
А навколо храму, серед корів, кіз, курей та іншої пейзанської живності все ще гарно простежується прямокутник оборонних земляних валів. Круто... Магнати Гуркі мали тут свої маєтки, був в них і замок - його можна розгледіти на відомій карті фон Мега (XVIII cт.), де видно регулярне планування вулиць та оборонні споруди з трьох сторін. Четверта сторона - Стир. Сам замок звів тут Анджей Гурка близько 1550 року - поблизу греблі на Стирі. Люди, щоправда, оповідали відомому мандрівнику початку ХХ століття М. Орловичу легенди про замок князів Вишнівецьких. Хто там вже розбере, до якого з неіснуючих родів належав неіснуючий вже замок...
Тут справді ще кілька десятиліть тому було містечко. А зараз немає навіть власної сільради. Дивно це...
Польські розумні книжки кажуть так: перші Щуровичі були зовсім не цими Щуровичами, хоча теж лежали на Стиру і отримали міські привілеї в далекому 1529 році. Та невдовзі по тому місто взяло й переїхало - з ініціативи власників цих земель Гурків. Стир все так само ніс тихі води неподалеку, але оборонятися від всюдисущих татар в новому місці-місті було значно краще: природа допомагала. Містом Белзького воєводства Щуровичам судилося прожити аж до XVIII століття.
Австрійське панування змінило в Щуровичах багато чого. Поселення позбавили статуса міста. Та статуса прикордонного пункту (дуже недалеко звідси - вже безмежна і дика Російська імперія) забрати не вдалося: географія сильніша навіть від найясніших цісарей.
Громада костелу використовується як і за совєтів: нава розділена дерев'яними перегородками на кілька поверхів, замість вівтаря (я в шпаринку підгледіла) стоїть якась зелена машинерія. Щуровичам ніде набрати стільки католиків, скільки було тут за часів Яна Казиміра, коли потужну оборонну храмину звели в поселенні.
Апатичний бузьок на фронтоні костелу спокійно спостерігав за нашою біганиною з фотоапаратами. Такий самий, але зі змією у дзьобі, красувався колись на міському гербі. Змії, певно, і зараз водяться в ставках за святинею. А ось герби малим селам не потрібні.
Лише через більш як два роки після відвідин Щуровичів я знайшла зображення поштікви-"цеглинки", виданої на користь будівництва храму в селі. Отже, це початок ХХ ст., а зовсім не оборонна архітектура. Слід було здогадатися відразу. :о)
В часи Першої світової тут точилися запеклі бої, що не пощадили місцевої церкви (якась її посестра, зведена майстром Йосипом Літовінським з синами, стоїть в селі за цікавим монументам захистникам української незалежності - її фото я взяла з сайту "Дерев'яні церкви Львівщини"), ні палацу в сусідньому селі Романівка. А храм - вистояв (як і двоярусна дерев'яна дзвіниця біля церкви). Він з думкою про війни і зводився, йому не вперше... Шкода, не вистояли міські документи. Історія міста завершилася в полум'ї згарищ світової війни.
Все що лишилося - топоніми на кшталт "За валами" та меланхолійний лелека на фронтоні величезного храму...
