Координати: 48°33′35″ пн. ш.26°59′18″ сх. д.
Карта
Біля 1,8 тис. жителів
Мегалітичний комплекс у Комарові
І взагалі, археологія - це тут.
Від Кельменечини багато і не очікуєш: витягнутий в струну район з одного боку стискує Молдова, а з іншого - Дністер. Дивовижне відчуття острова, хай велика вода лише із півночі. А яка там грандіозна архітектура може бути на наших островах? От і не очікуєш. Розкішні Шишкові горби - місцеві замки. Смішні радянські муровані криниці при дорогах та серед полів, з наївними рядками з пісні про "Ты запомни, сынок, золотые слова..." - місцеві пам'ятки монументального зодчества. Палаци тут бувають лише культури.
А тепер накладіть на ці реалії таку ось табличку: "Пам'ятка архітектури 1675 року". Ось і я здивувалася.
тим більше, табличка не старого, радянського ще, зразка, а більш сучасна - дітище, певно, дев'яностих.
Дерев'яні церкви - звична картина для Кельменеччини. Більшість з них з'явилися у ХІХ ст. і є черговими варіаціями на тему синодального стилю. Комарівська ж церква цікавіша. Мурована кремезна дзвіниця приліпилася до тридільного одноверхого храму. Синій колір, бляха на куполі, тес, а не зруб на стінах - ну, на жаль. Але абриси свої храм зберіг. Поруч поставили нову муровану церкву, подвір'я у храмів спільне - і подивіться, як блякне на контрасті з старою святинею оце прямокутне одоробало під дешевою золотою бляхою. Шкода, що наш час не залишить нащадкам пристойної архітектури: самий примітивізм від бідності і невігластва.
Каталог Василя Слободяна чомусь датує церкву 1765 роком. Чи це помилка, а чи ні, важко сказати: і в XVII, і у XVIII ст. Бесарабія була під турками.
Для мене храм став несподіванкою - я хотіла зовсім іншого. По-перше, вида на Бакоту з іншого берега Дністра. По-друге, атлас автодоріг Західної України обіцяв у Комарові руїни якоїсь склярної майстерні. Гути, якщо простішою мовою.
Біля церков йшла молода матуся з двома дітьми, от її і вирішила допитати про гуту. "Не знаю" - і відвертається. Чорт, знову апатія у відповідь. Підбираю синоніми. Прошу згадати, чи нема у селі хоча б чогось старого, може, руїни якої.
- Я не знаю.
- Ви не місцева?
- Та місцева, просто я ще дуже недовго прожила.
Глибоко, нічого не скажеш. А далі матуся зустрічає свою вже матусю - і запитує про розвалини гути її. Та вистрілює мені просто в очі:
- А ви чорний археолог?
Я звикла. Давно звикла, хоча це дуже сумно: переважна кількість селян буде вважати тебе монстром, хтонічним чудовиськом, чорним археологом, котрий під видом фотоапарату ховає лопату і мріє викопати на розвалинах склярні дуже багато коштовностей. Це вже не ображає - бо й не повинно: матуся матусі в чомусь права. Склярна майстерня була у Комарові в ІІІ ст. нашої ери. Давненько, коротше. І насолодитися її рештками й справді можуть лише археологи - чорні, білі, фіолетові, та які завгодно, аби археологи.
В Комарові є кілька будівель екс-заводу, надто старими вони не виглядають, найцікавішою видається от та, що на фотографії праворуч. Здається, була колись млином. Вона стоїть біля спуску до Дністра, спуск крутий - і розпеченим вечором я туди не пішла, пожаліла своє серце. Хай воно собі тішиться знайденою старою церквою.
А в серпні 2019 року я побачила і залишки склоробні. От фрагмент мого тексту про неї для книги-альбому "Буковина":
Скло – матеріал настільки поширений, що сучасній людині важко уявити часи, коли скляні вироби були дорогоцінним дефіцитом. Видування скла винайшли у Сирії у 50 р. до н.е. Вже за кілька років винахід взяла на озброєння Римська імперія. Давні римляни ревно охороняли свої технології і не ділилися ними з сусідами-варварами. Тому такою сенсацією у археології є знахідка на полі між селами Комарів та Дністрівка. У 1962 р. вчені віднайшли тут рештки унікальної пізньоримської майстерні (ІІІ-IV ст. н.е.) з виробництва скла – гути-склоробні. На теренах Західної України це одна з дуже небагатьох пам'яток, пов'язаних з Стародавнім Римом – і абсолютно точно найдавніша гута України та єдина такого типу споруда на території від Великої Британії до Уральських гір.
За словами молодшого наукового співробітника відділу археології ранніх слов‘ян Інституту археології НАН України Мар’яни Авраменко, кам’яна кладка, віднайдена в полі, зроблена за античними зразками, найближчі з яких знаходяться за 300-400 км від Комарова. Її могли зробити лише ті, хто те ж саме робив в самій імперії. Ці ж люди виробляли тут і цеглу, і черепицю, і скло.
За однією з версій, римські ремісники-склодуви оселилися тут, на краю античної ойкумени, через те, що у їхньої продукції був у середній течії Дністра непоганий ринок збуту. Є й інші гіпотези.
“Виробнича факторія варварської Європи пізньоримського часу” - місце серед археологів культове. З 2014 р. роботи тут проводяться в рамках спільного українсько-німецького проекту "Комарів – центр виробництва скла в Барбарікумі" (Komariv – Eine Glasproduktionsstätte im Barbaricum). В дослідженнях приймають участь фахівці з Німеччини (Вільний Університет Берліну, Університет Ростоку) та Польщі (Варшава). Щороку досліджується нова ділянка: загальний розмір археологічної пам’ятки – 35 га.
Вчені мріють музеїфікувати об'єкт, але Кельменеччина поки що немає коштів для цього.
Керівник експедиції, завідувач відділом археології ранніх слов’ян ІА НАНУ Олег Петраускас наголошує: “Тут маємо без перебільшення унікальний об’єкт, надзвичайно значимий. Для римської доби кам’яні будівлі відомі тільки в античному світі та у германських племен півночі Європи. Це перша і єдина споруда, побудована із застосуванням каменю в черняхівській культурі. Археологи – найстрашніші люди для археологічної пам’ятки: вони після себе залишають тільки папірці документації. Але в Комарові застосовуються неінвазивні методи, котрі допоможуть зберегти унікальний комплекс”.
Наразі дослідження об’єкта триває.
