Карта
Коли уазик Pettifogger’а в’їхав в Колочаву (а де це? А велике село - 5 т.ж. - недалеко від Синевиру і Негровця), я видала захоплений зойк. Яка ж красуня стоїть посеред села на горі, ну справжнісінька тобі «Міс Міжгірський район»!
Та й саме село (колись - містечко) Колочава цікаве і знане. Особливо в літературі - завдяки роману чеха-комуніста Івана Ольбрахта "Микола Шугай" про останнього опришка Карпат пам'ятають навіть закордоном: сюди щороку приїжджає кілька тисяч чеських туристів. Хоча й зараз під ногами чавкає болотистий грунт - кажуть, саме через цей звук під постолами мандрівників, що забралися в гори 700 років тому подалі від загарбників, і виникла назва "Колочава".
З ще одним переказом пов’язують тут і назву річки Тереблі: річка потеребила колись під час повені на своєму шляху геть все.
За іншою легендою, в ті часи, коли на місці села шумів ліс, в Усть-Чорній жив бідняк Чавка, якого сільська громада відправила у військо. Чавка з служби втік та оселився у лісі, навіть одружився з коханою. Коли її матір запитували, куди з села поділася донька, та відповідала: «Коло Чавки». Так і з’явилося село Колочава. Схильність до життя у лісі, здається, передалася потім і іншим жителям поселення.
А поруч біжить з Синевиру до зеленоводного водосховища Теребля, що потеребила колись під час повені на своєму шляху геть все. Звідси й назва.
Цей край, подібно подільський Окопам, був пограниччям в квадраті: люди казали, що їх вівці паслися в Польщі, хата була в Румунії, а прати ходили в Чехословаччину.
Про життя Колочави, про долю бунтівного Миколи Сюгая (справжнє прізвище того, кого комуністи вважали героєм, а його сучасники - бандитом) - в статті Наталки Кляшторної для "Дзеркала Тижня".
А ми повернімося до храму.
На підвищенні в центрі села, ліворуч від траси, стоїть ошатна двозрубна Святодухівська церква з дзвіницею (XVII, 1795 р.), збудована майстром Ф.Гекка. Храм виразно контрастує з приземистою новішою церквою неподалік. Нещасна сусідка-святиня пріє під бляхою. Новішій святині з її заскленою на манер сільських хат верандою, забраною в забрало бляхи дзвіницею (до речі, наскільки зрозуміла, дзвіниця раніше належала саме архітектурному шедевру поруч) і простими залізними воротами і не снився той захват, який відчуваєш, дивлячись на церкву-сусідку, що виситься на пагорбі вже не одне століття.
Святодухівська церква в Колочаві тридільна, двозрубна, крита гонтом, а дахи вкриті дубовим лемехом. Під такі розкішні форми скроїти бляшаний панцир непросто – і це супер. Врятовано й інтер’єр храму — почасти через те, що храм недіючий. Через міжконфесійну суперечку між численною православною та невеликою греко-католицькою громадами села храм так і стоїть пусткою. Біля входу — витончених форм двоярусна каркасна галерея з аркатурою. Є піддашшя, щоб вірні могли сховатися і від снігу, і від сонця. З бабинця виростає квадратова вежа дзвіниці. Є ще дві башточки-ліхтарика з хрестами, що встановлені на гребенях дахів. Один хрест покосився, інший бадьоро тримається. На подвір’ї — складена стосами деревина. Ремонт? Реставрація? Не знаю. Навіть дерева навколо Святодухівської церкви — не просто зелені насадження, а пишний почт королеви.
Ну добре, добре. Трохи притишила волання від щастя, нафотографувалася, час рушати далі. Але за чужим городом раптом бачу щось розвалене і з виду ну дуже вже старе. Лечу через сад, перелізаю через паркан, питаю місцевих, а що ж це таке мальовничо поламане тут? Кажуть, «бОльниця» (лікарня). А до лікарні що було? Управа стара була. Дуже стара? Та дуже, дуже... Аж така стара, що помирає на очах у сусідів...
В радянські часи церкву реставрували в 1969-1970-х роках. При середній школі Колочави діє аматорський музей ім. Івана Ольбрахта. Останніми роками в Колочаві будується скансен - музей народної архітектури під відкритим небом.
 | Музеї-переможці 2009 року. | |
ЗІК повідомляє, що три музеї у Колочаві ("Колочавська вузькоколійка", скансен "Старе село" і комплекс "Стара школа") визнані одними з найкращих в Україні на першому Всеукраїнському клнкурсі на кращий громадський музей. Всього в Україні понад 6 000 громадських музеїв, у конкурсі взяло участь майже тисяча з них.
Журі під керівництвом голови Національної спілки краєзнавців України, академіка НАН України, Героя України Петра Тронька обрало кращі музеї у п’яти номінаціях: «Історія рідного краю», «Видатний земляк», «Традиції та звичаї моєї малої Батьківщини», «Краще експозиційне оформлення», «Краща просвітницька діяльність» (які допотопні назви, ой...). В трьох номінаціях, в котрих були представлені музеї Колочави, вони отримали призові місця ("Старе село" - перший у "Традиціях та звичаях...", "Стара школа" - друга у номінації "Краща просвітницька діяльність"). Відкрита влітку 2009 р. "Вузькоколійка" стала третьою у номінації "Краще експозиційне оформлення". Ініціатор створення колочавських музеїв, депутат Станіслав Аржевітін, отримав звання Почесного краєзнавця України. Загалом у Колочаві діють шість музеїв.
| А ось і цей напис: | |
| Побут старої Колочави та Микола Шугай | |
В XIX ст. Колочава була важливим осередком єврейського життя на Верховині. Близько 13 % місцевого населення складали іудеї. Деяки з них тримали корчми (в Колочаві на початку ХХ ст. нараховувалося вісім корчем).
Місцеві мешканці здавна заробляли, рубаючи ліс в сусідній Галичиняі, сплавляючи до Тиси деревину чи працюючи сінокосами. Першу світову тут сприйняли вороже: місцеві ворожки збирали по селу портрети цісаря Франца-Йосипа і протикали їх шпильками. Після війни село опинилося в прикордонній зоні. В селі кепкували: вівці паслися в Польщі, хата була в Румунії, а прати ходили в Чехословаччину.
В радянські часи в селі спорудили філію авіаційного заводу ім.. Антонова..
В 1934 р. чеські кіномитці Карел Новий і Ярослав Ванчура зняли в Колочаві фільм-драму «Марійка-невірниця» за сценарієм Івана Ольбрахта. Та найбільше переказів збереглося про легендарного бунтівника Миколу Шугая (Сюгая), «останнього опришка Закарпаття». Щоправда, його ж часом називали й «першим злодієм на Верховині». Микола Шугай втік з угорського війська в часи Першої світової додому. Його знову повернули до війська, він знову втік. Під час засідки на нього Сюгай вбив двох чеських жандармів. З того дня домом Миколі та його молодшому брату Юрію став ліс, а на Колочаву влада наклала велику контрибуцію за підтримку «небезпечного бандита», а вагітну дружину Миколи Ержію ув’язнили. Всі злочини в Хустському та Волівському округах автоматично приписують Шугаям. За голову бунтівника призначено солідну грошову винагороду: 3 000 корун від уряду і 30 000 корун від єврейської громади Колочави. За сюжетом роману, Шугая вбили три побратими в 1921 р. За легендою, кров убитих була свіжою ціле літо. Документально підтверджено, що вбивці до 1934 р. листувалися з владою, прохаючи про виплату обіцяної винагороди, але так і не отримали за вчинене ані копійки.
Біографія бунтівника зацікавила поетів та письменників. Вже в 1921 р. з’явився вірш «Микола Шугай» волівського поета Гринджа-Донського. В 1923 р. в Петрограді вийшла книга про Шугая авторства угорця Бели Іллеша. В фіналі читачів очікував хепі-енд і наказ Леніна надати Шугаю стотисячне військо для Верховинської соціалістичної революції. Та самим відомим твором про Шугая став роман Івана Ольбрахта.
|
