Карта Десь тут.

В Реєстр національного надбання храм не потрапив - занадто новий. Але так як в утвореному в 1600р. селі Загорб на 2005 рік проживало всього 75 чоловік, фото церкви я все-таки поміщу: з таким населенням Загорбу загрожує смерть, а отже - і храму. Ось вам страшна стаття з "Трибуни" (теж помічена травнем 2006 року) про ситуацію в присілках типу Загорбу:

"Надворі дощ. З Ганною Біланин і Федором Калиничом, наче по Китайській стіні, видираємось на закарпатську “Піднебесну” — присілки Загорб та Підниззя, що на Міжгірщині. Розкидані на висоті 1300 метрів над рівнем моря, вони навіть не позначені на карті району. Це — єдині в краї, забуті Богом і людьми, населенні пункти, до яких відсутні будь-які  транспортні під’їзди.  Тим не менш, тут проживають люди. Причому мужні, яких ніколи не удостоять Героя України. А шкода!<?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" />

(...) Отримуючи трохи більше триста гривень зарплатні, Ганна з донькою щаслива. Бо, крім неї, усі в присілку Загорб — безробітні. Чоловік — на заробітках у східних областях. Якщо поталанить, сім’я виживе. “Та це ще нічого, — здолавши черговий перевал, розповідає Федір, — до Вигодинського держ-лісгоспу, що в сусідній Івано-Франківщині, я долав горами по 20-40 кілометрів — тільки була б робота!” Там Федя працював ковалем. Але держлісгосп збанкрутував, і робітників — на вулицю!

І раптом перед очима випірнуло, наче з минулих століть, дивне село. Невеличкі, мов у казці, хатки. Не вистачає тільки курячих ніжок. “Василю! — щосили гукає Федір, — до тебе гості!” З хатки ви-бігла купа-мала дітей. За ними — господар і дружина — з голою дитиною на руках! Налічую вісім чоловік. А ще троє, підказує Федір, десь тиняються. Фотографую. “Та ви хоч дитя прикрийте”, — благаю жінку. “Ет, не змерзне. Хай загартовується!” — буркнула жінка. Й справді, не загартувавшись, у закарпатській “Піднебесній” не виживеш!

(...) Федір затягує мене усередину до однієї з хат із земляною долівкою. Усе — як в історичному музеї. За ліжко — кілька грубо збитих дощок. До стелі на ланцюгу — підвішена колиска, видовбана з колоди. Поруч — казкова піч. Важко повірити, що в цій “рукавичці” проживає аж дев’ять чоловік!  “Але у мене хата була краще від самого Тараса Шевченка! — каже Федір. — Тепер нею милуються у Києві — Всеукраїнському музеї архітектури та побуту.”  

Іван Жирош.