І самому головному нещодавно навіть пам'ятний знак поставили (виходячи з неоковирності знаку, це точно сталося в наш час забутих стандартів і нехтування гармонії). Бо - тьху-тьху-тьху через плече тричі - якщо пощастить, про Ясіню невдовзі знатимуть туристи з усього світу, а це честь. Навіть для гуцулів, хоч які пишні і горді - честь. Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО - як пентаграмма на радянській згущенці: символ високої якості і неабиякої цінності. П’ятизрубна одноверха Вознесенська церква, більше відома як «Струківська», місце у списку цілком заслужила.
І дорогу до неї залюбки покажуть ясінчани (єсінєни? :о)) будь-якого віку: знають де, пишаються пам'яткою. В холодну пору року церквицю навіть можна угледіти з вікна автобусу чи автівки, що поспішають з Коломиї до Рахова: Ясіня вже піде на спад, буде витончатися, закінчуватися. З одного боку заправка, з іншого трохи далі - мурований храм з високою дзвіницею (чітко напроти нього - автобусна зупинка). Тут вже можна зупинятися і вглядатися у протилежний берег Чорної Тиси.
Але звідти ви туди не потрапите. Дорогу треба знати. З того боку, де заправка, убде скромний магазин під штампованою закарпатьскою назвою ABC. Його збоку ообігає стежечка - до кладки через річку - і далі до церкви. А іншої дороги і нема. (Я намагалася дістатися храму його рідним берегом Чорної Тиси, але зазнала поразку).
Струк — прізвище напів-міфічного пастуха Івана, легендарного засновника храму, який звів церкву в 1824 р. (за іншими даними, в XVI ст.) на вшанування порятунку отари. Начебто коли він гнав восени з Румунії отару, на горі Свидовець на нього напали вовки. Пастух поспіхом виготовив з ясеневих колод огорожу навколо отари — і побіг зі Свидовця. На його величезний подив, навесні він знайшов всіх своїх вівців живими і здоровими: вони харчувалися, обгризаючи ясеневі колоди. Звідси, до речі, й назва селища.
Маленька і скромна Струківська церквиця ховається подалі від перенасиченої туристами і автівками траси. Ну я вже писала: до центру селища звідси кілометри три.
Неподалік і трохи вище храму стоїть 11-метровая дзвіниця (1813), зрублена з ялинових колод. Зберігся різьблений іконостас (ХІХ ст.) з дещо наївними, але щирими зображеннями святих - це якщо пощастить потрапити в церкву досередини. Мені от так не пощастило.
В 1971 р. пам’ятка була реставрована. В 1994 р. святиня була віддана місцевій греко-католицькій громаді. (Старі листівки ж називають її просто "православнлю"). Ця дерев’яна церква помітно відрізняється від храмів, які туристи могли бачити у Тячівському, Виноградівському чи Хустському районах. Перед нами яскравий взірець гуцульської архітектури.
А як інакше? Ясіня — споконвіку гуцульський край. Тут, як і за Яблуницьким перевалом, на сусідній Івано-Франківщині, свято шанують пам’ять про опришків та їхнього вожака Олексиу Довбуша. Народний месник бував у селищі двічі: в 1743 та 1745 рр. Ясінянці до цього часу переповідають перекази про те, як опришки переховувалися в урочищі Білі Хрести.
